Читати книгу - "Тема для медитації"

Юр зневажливо посміхнувся.

— А казав... казав я колись Леляні: яблуко від яблуні недалеко падає! — Він підняв голову, й очі його раптом зблиснули. — Ти краще глянь, хто ззаду он стоїть!..

Стоян розгублено зиркнув через плече. Ствол перемістився вбік і відразу ж хитнувся у зворотньому напрямку, — але Юр плигнув уперед і, коротко хекнувши, вдарив по ньому ногою. Зброя підлетіла вгору і, перевернувшись, упала на землю. Розвертаючись у повітрі, він щосили вгатив Стояна у живіт і, коли той повалився додолу, нагнувся й узяв пістолета до рук.

— Гарну штучку десь вискіпав... Багацько грошей заробляєш, еге? — Це був глок-18 — з двома запобіжниками, самозведенням і магазином на шістнадцять набоїв; таку зброю він бачив тільки в людей зі штабу Радко Младича. — Лише одного тобі до неї бракувало, Стояне... розуму!

Юр узяв пістолета за ствол і, замахнувшись, пожбурив у бур’яни.

— Значить, хтів повторити подвиг свого діда? А т-ти ж, покидьку більшовицький! Що ж, здихай... а я піду, піду до неї! І розкажу про все, як було, — щоб вона й мертвого ненавиділа тебе, тому що пов’язала своє життя зі стукачем!..

Він спускався провулком, не бачачи перед собою нічого, крім густої чорнильної пітьми, й що далі він простував у діл, то дужче й дужче охоплювала його якась незбагненна втома, в якій поволі згасали всі думки й бажання. Дійшовши до закруту, він урешті спинився й, закинувши лице до неба, де стогнав і ревів буревій, раптом утямив, що йому немає куди йти. Абсурдність ситуації, в яку він сам себе загнав, нарешті побачилася йому з такою очевидністю, що він геть розгубився. Про що він буде говорити з Леляною? Про минуле? Але ж воно пройшло і більше ніколи не повернеться! Про майбутнє? Але ж у нього немає майбутнього — він стоїть перед межею, за якою починається ніщо, й за день чи два йому доведеться покинути цей світ! Про любов? Але ж вона перетворилася в ілюзію, фантом, і воскрешати бодай спогад про неї — значить, говорити з примарою, якій уже немає місця на цій землі! Адже з того дня, коли вони розлучилися, втекло стільки часу, що він побачить людину, яка змінилася до невпізнання! Адже ніколи, ніколи не повториться те, що було колись... Отак він стояв і не знав, що ж робити далі, аж біля двориська, гаркнувши, завівся двигун, і по верхівках дерев, наростаючи, ковзнуло жовте сяєво фар. Значить, я не вбив його, з полегшенням подумав Юр... слава Боїу! Шум двигуна зближався; нарешті з-за повороту блимнуло світло, яке зненацька залляло всенький узвіз, і довкруги стало видно майже як удень, і коли він побачив це, то відступився під кручу й став, одкидаючи на дорогу довгу потворну тінь, але авто мчало просто на нього, і він утямив це в самий останній момент коли решітка радіятора була за яких півметра од його коліна. Рефлекси спрацювали за якусь чверть секунди: він плигнув простісінько на капот, гримнувся всеньким тілом об дах і, ковзнувши по ньому, перелетів на той бік. Стрибаючи, він розбив ногами лобове шкло; нічого не бачачи, Стоян шалено крутонув кермо, а тоді натиснув гальма; однак було пізно, й авто, завищавши гальмівними колодками, на повному ходу вгатилося у тверду глинясту кручу.

Капот зім’яло; пролунав страшенний гуркіт і виск понівеченого металу; звівшись на лікоть, Юр побачив, як з мотора повалив дим, а потім у салоні затанцювали багрові язики полум’я.

Стоян застряв між кермом і сидінням; він борсався й борсався, намагаючись вирватися з тісної коробки авта, одначе кермо впиралося йому в груди, й коли машина почала горіти, він страшенно закричав, обома руками відбиваючись від огню, котрий охопив його з ніг до голови; й тоді Юр засміявся, сидячи на дорозі й наглядаючи, як жовте вировисько полум’я з ревом і гудінням вихлюпується крізь вікна, і сміявся дужче й дужче, — аж попід ребрами зненацька щось неначе відірвалося од того сміху, й він захлинувся, почуваючи, як легені заливає щось липке й солоне; а коли авто вибухнуло стовпом сліпучо-білого вогню, то він закашлявся і кров бурхнула йому на груди, й потекла додолу, звиваючись у пилюзі довгими чорними патьоками...

... та з певністю можна сказати тільки одне: смерть — це темний об’єкт, який лежить у центрі незримого кола. Людина живе доти, доки перебуває по цей бік межі; вона жива й тоді, коли зупиняється на краю оцього містичного кола, накресленого якоюсь могутньою рукою; однак переступивши цю границю, вона помирає, хоча навзір може й далі виглядати живою. Вирізнить таку істоту з-поміж загалу можуть лише дуже досвідчені медики або ж ясновиди, яких зазвичай прозивають ворожбитами, — перші помічають ознаки, що свідчать про загасання біологічних процесів, другі бачать самісіньку смерть, яка стоїть за плечима і чекає на свою жертву. Інколи смерть сповіщає про свій прихід: той, хто увійшов у це містичне коло, бачить сон, або ж видіння, котре тлумачиться ним, як поява смерти. Людину, яка ступила на межу, можна ще врятувати; людину, яка побачила свою смерть порятувати неможливо, бо насправді вона вже мертва; переступивши містичне коло, вона увійшла в зону смерти і рухається до центру, де причаївся безформний темний об’єкт. Що наступає далі, не знає жодна жива душа. Дехто каже: пробудження. Інші кажуть: нове життя. Ще хтось каже: розпад тіла й свідомости, деструкція, хаос... З певністю на це запитання не може відповісти жодна людська істота; й саме у цьому криється трагізм нашого буття, яке завдяки своїй невизначеності видається позбавленим сенсу, жорстоким і сповненим страшного чорного абсурду.

VIII

... отямився посеред цілковитої темряви. Нічого не розуміючи, він струснув головою, а тоді ширше розплющив повіки — й нарешті уздрів сліпий квадрат вікна, який насилу вирізнявся у глухій пітьмі, й поволі збагнув, що він перебуває в хаті, що тіло його важке й негнучке, мов камінь, і треба прикласти неабияких зусиль, аби поворухнути ногою чи рукою. Свідомість продовжувала метатися по всіх усюдах, не тямлячи, що ж це пробудило її до життя; й тоді за вікном знову пролунав тонкий нестерпний крик, який тональністю скидався на дзвін кришталевої чаші, — й зачувши цей поклик, він хутко зірвався на ноги і спинився, почуваючи, як дрібно-дрібно тремтять руки.

Пора, сказало щось у глибині його свідомости.

Він безтямно заозирався навкіл, а далі, рухаючись немов сновида, підійшов до покутя й дістав із-за