Читати книгу - "Бог Світла"

Дикі звірі рикали, гарчали, вили, спустошуючи лави і того, і того війська, не розбираючи, де є хто.

Зомбі не припиняли різанини, спонукувані чорними сержантами, гнані безугавним барабанним боєм; вогняні елементалі припадали до грудей загиблих, наче живилися ще не вистиглою плоттю.

— Ми розбили напівбогів, — промовив Сам. — Тепер на черзі Владика Мара.

Вони перетнули поле, шукаючи його там, звідки долинали зойки і стогони, і серед тих, хто ось-ось ляже трупом або вже поліг.

Угледівши мінливі барви колісниці Сновидця, вони кинулися навздогін.

Врешті він розвернув свою колісницю і зустрів їх у тунелі пітьми, куди ледь проникав гамір далекого бою. Смерть теж натягла повіддя, і вони палаючими очима пожирали один одного крізь нічну пітьму.

— Може, ти все-таки зупинишся і станеш до бою? — крикнув Сам. — Чи нам доведеться гнати тебе, як собаку, і порішити на ходу?

— Не нагадуй мені про своїх родичів, пса та суку, о Приборкувачу! — озвався той у відповідь. — Адже це ти, хіба ні, Калкіне? Це твій пояс. І твій спосіб воювати: викликані тобою блискавки б’ють у ворогів і в друзів без розбору. Отже, ти все-таки якось вижив, га?

— Так, це я, — сказав Сам, зважуючи в руці списа.

— І бог падла править твоєю тарадайкою?

Смерть підняла свою ліву руку, долонею вперед.

— Обіцяю тобі, Маро, смерть, — мовила вона. — Як не від руки Калкіна, то від моєї власної. Коли не сьогодні, то пізніш. Але відтепер вона вже чигає між нами.

Ліворуч пульсація в річці почастішала.

Смерть нахилилась уперед, і її колісниця помчала на Мару.

Коні Сновидця заіржали, дмухнули полум’ям з ніздрів і кинулися вперед.

Стріли Рудри знайшли їх у темряві, але й вони збочили на півшляху, зблиснули, не зачепивши ні Смерті, ні її колісниці, і вибухнули пообіч, на мить піджививши примарне світіння.

Здаля долинав важкий тупіт і пронизливий крик слонів, гнаних ракшасами по рівнині.

Пролунав оглушливий рев.

Мара виріс на гіганта, горою зробилась його колісниця. Вічність стелилася під копита його коней. Блискавиця зірвалася з Самового списа, наче бризки з водограю. Довкола нього закружляла заметіль, і космічний холод міжзоряної безодні пробрав його до кісток.

У найостаннішу мить завернув Мара вбік свою колісницю й зіскочив з неї.

Вони вдарились прямо в її борт, знизу щось заскреготіло, й вони помалу-малу осіли долі.

На той час ревисько заглушило все довкруг, а пульсуюче світло з річки розлилося над нею рівномірною загравою. Ведра вийшла з берегів, і хвиля паруючого окропу вихлюпнулась на берег і покотилася полем.

Залунали нові зойки, не стихав брязкіт зброї. Притлумлено, десь у темряві все ще бубоніли барабани Нірріті, а згори долинув дивний звук, ніби на них падала Громова Колісниця.

— Куди він подівся? — крикнув Сам.

— Заховався, — відповіла Смерть. — Але він не може ховатися вічно.

— Прокляття! Що це — перемога чи поразка?

— Чудове запитання. Гай-гай, я не знаю на нього відповіді.

Хвилі пінилися довкола завмерлої на полі колісниці.

— Ти можеш знову її підняти?

— Тільки не в темряві, коли все заливає вода.

— Що ж тоді нам робити?

— Зробити перекур і набратись терпцю.

Він відкинувся назад і запалив вогник.

Трохи перегодом з’явився один із ракшасів і завис у повітрі над ними.

— Приборкувачу! Нові загони нападників на місто оббризкані тим що-нас-відганяє! — доповів демон.

Сам підняв списа, і з його гостряка зірвалася блискавка.

Яскравий спалах на мить освітив поле.

Усюди лежали вбиті. Подекуди вони громадилися невеликими купками. Декого з супротивників, що сплелись у двобої, не розняла навіть смерть. То там, то там поміж людей валялися трупи тварин. Кілька величезних кицьок і досі скрадалися в пошуках поживи. Вогняні елементалі сахались води, що поховала тіла загиблих під намулом і тванню та промочила до рубця тих, хто ще тримався на ногах. Побиті колісниці й полеглі ящери та коні здіймалися над рівниною могильними горбками. І на тлі цієї картини ходили, мов заведені, зомбі, і далі підкоряючись наказам, убиваючи все живе, що ворушилось попереду, і порожніми були їхні очі. Оддалік, іноді похлинаючись, досі бухкав один з барабанів. Од міста долинали звуки запеклого бою.

— Знайди пані в чорному, — звелів Сам ракшасові, — та скажи, хай прибере морок.

— Слухаюсь, — відказав демон і помчав назад до міста.

Знову засяяло сонце, і Сам затулив очі рукою від його проміння.

Ще страхітливішою видалась різанина під голубим небом та Золотим Мостом.

Поперек поля на горбку стояла Громова Колісниця.

Зомбі винищили останніх вцілілих людей, які попали їм на очі. По тому озирнулися, вишукуючи ще живої здобичі, та в цю хвилю змовкнув барабанний бій, і вони попадали додолу.

Сам зі Смертю стояли у своїй колісниці, озираючись довкола в пошуках бодай яких ознак життя.

— Ніщо не ворухнеться, — сказав Сам. — Де ж боги?

— Може, у Громовій Колісниці.

Знову з’явився ракшас.

— Захисники не спроможні утримати місто, — доповів він.

— Боги приєднались до тих, хто штурмує місто?

— Там Рудра, його стріли завдали чималої шкоди. Там же Владика Мара, і Брахма, гадаю, — та ще багато інших. Так таке сум’яття та веремія, а я квапився.

— А де пані Ратрі?

— Вони ввійшла у Місто Жадань і чекає там у своєму Храмі.

— А де решта богів?

— Не знаю.

— Я вирушаю до міста, — мовив Сам, — на підмогу його захисникам.

— Ну а я піду по Громову Колісницю, — мовила Смерть, — спробую використати її проти ворогів — коли раптом її ще можна якось використати. А як ні, то лишається ще Гаруда.

— Добре, — промовив Сам і здійнявся в повітря.

Смерть скочила з колісниці.

— Хай щастить тобі!

— І тобі.

Й вони покинули, кожен по-своєму, місце кривавої січі.

Він підіймався на невисокий горбок, і його сап’янці безгучно ступали по траві.

Закинувши за праве плече свій пурпуровий плащ, він пильно обдивився Громову Колісницю.

— В неї вдарила блискавка.

— Так, — потвердив він.

І глянув на того, хто говорив, — той стояв коло хвостової частини колісниці.

Лати його виблискували, наче бронзові, хоча не з бронзи роблені.

Були вони немовби сточені з безлічі змійок.

На його воронованому шоломі стирчали бичачі роги, а в лівій руці тримав він блискотливий тризуб.

— Чудова кар’єра, брате Агні, ти вибився нагору.

— Я вже не Агні, тепер я Шіва, Нищівник.

— Ти носиш на своєму новому тілі його лати і озброєний його тризубом. Проте нікому не до снаги так швидко опанувати тризуб Шіви. Ось чому на правиці в тебе біла рукавичка, ось чому окуляри на лобі.

Шіва підняв руку й опустив окуляри на очі.

— Атож, так воно й