Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том третій"

на хвильку приголомшило мене. Попереду, за яких лишень півсотні футів від мене, форштевнем до берега лежав чорний корпус судна без щогл. Щогли й гіки, обсновані вантами та подертими вітрилами, звисали з його борту. Мені захотілося протерти очі. Он камбуз, що ми самі зробили, а онде знайомий приступок юта й низенька, мов на яхті, рубка, ледь вища за планшир. То був «Привид».

Яка примха долі занесла його сюди — саме в цей куточок світу? Який химерний збіг обставин? Я оглянувсь на похмуру, неприступну стіну скель за своєю спиною, і мене взяв розпач. Утекти не було надії, шкода й думати. Я згадав про Мод, що спала там, у хатині, збудованій нашими руками, пригадав, як вона сказала: «На добраніч, Гамфрі», і слова «моя дружина, моя подруга» промайнули у мене в голові, але тепер усе те лунало похоронним дзвоном. Все попливло у мене перед очима. Може, це тривало одну тільки мить, — не знаю. Коли я отямився, передо мною, як і раніше, чорнів корпус «Привида»; його розколотий бушприт стирчав над піщаним берегом, а обплутані снастями уламки рангоута терлися й стукали об борт за кожним сплеском хвилі. Щось треба було робити, і то зараз же.

Та нагло мене вразило, що на судні не помітно ніякого руху. Я подумав, що стомлена нічною боротьбою та суднотрощею команда ще спить. А тоді друга думка сяйнула мені в голові: ми з Мод ще можемо втекти. Що, коли взяти шлюпку й завернути за мис, поки на шхуні ніхто не прокинувся? Негайно покличу ц — і ми вирушимо. Моя рука вже потяглася до її дверей, щоб постукати, коли нараз я згадав, який малий наш острів. Ми не зможемо заховатися на ньому. Для нас не лишалось нічого, крім безмежно суворого океану. Я подумав про наші затишні хатинки, наші запаси м'яса, лою, моху й палива, і зрозумів, що вирушити в бурхливий океан назустріч зимі — це значить загинути.

Так, вагаючись, із піднесеною рукою, стояв я біля дверей Мод. Утікати було неможливо, зовсім неможливо… І раптом дика думка блиснула у мене в мозку: вскочити до Мод і вбити її, як вона ще спить. Але потім надійшла краща думка. Вся команда поснула. Чом би мені не скрастись на борт «Привида» — я ж добре знав, як пройти в каюту до Вовка Ларсена — і не вбити його сонного? А там далі — побачимо. Коли ж Вовк Ларсен буде мертвий, я матиму час і змогу подумати про інше. Все одно, хоч би що сталося потім, гірше, як є, не буде.

Мій ніж висів у мене на поясі. Я вернувся до хати по руїнницю, впевнився, що її набито, і попрямував до шхуни. Не без труднощів, намокши по пояс, видерся я на борт. Люк до матроського кубрика був відкритий. Я зупинився і прислухався: нічого не чутно, навіть віддиху сонних матросів. Мені аж подих забило від думки: а що, як команда покинула «Привид»? Я прислухався ще уважніше. Ніде ані шелесь. Тоді я став обережно спускатися трапом. Скрізь було порожньо, стояв кислий неприємний дух покинутого житла. Валялась приношена, подерта одежа, старі матроські чоботи, діряві цератяні плащі — взагалі всяке дрантя, що назбирується за тривалу подорож.

Піднявшись на палубу, я переконався, що команда справді поквапно покинула шхуну. Знову надія ожила в моєму серці, і я спокійніше оглянувся навколо. Я помітив, що шлюпок нема. В мисливському кубрику було те ж саме, що й у матросів. Мисливці, певно, теж похапцем збирали свої речі. «Привид» покинули всі. Він тепер належить нам двом із Мод. Я згадав про суднову комору під кают-компанією, і мені спало на думку зробити Мод сюрприз — роздобути що-небудь смачне на сніданок.

Відійшовши після переляку і усвідомивши, що нема вже потреби здійснювати страшне діло, заради якого я сюди прийшов, я щиро зрадів і пройнявся завзяттям. Я весело піднімався трапом, переступаючи через два східці зразу, радіючи й сподіваючись, що Мод не прокинеться, поки мені готувати той сюрприз. Обходячи камбуз, я задоволено подумав, що все чудове кухонне начиння тепер стане нашою власністю.

Я збіг на ют і побачив… Вовка Ларсена! Приголомшений такою несподіванкою, я з розгону ступив ще кілька кроків, перше ніж зміг зупинитись. Він стояв на трапі кают-компанії — було видно тільки його голову й плечі — і дивився просто на мене. Спираючись руками на напіввідкритий люк, він стояв нерухомо — стояв собі, та й годі, — і не спускав з мене очей.

Я затремтів. Мені замлоїло під серцем. Я схопився однією рукою за край рубки, щоб устояти на ногах. Губи в мене раптом пересохли, і я облизав їх: адже зараз доведеться говорити з ним. Я не відводив від нього очей. І ми обоє мовчали. Щось лиховісне було в його мовчанці і нерухомості. Мій давній страх перед ним вернувся до мене, але вже більший у сто крат. Так ми стояли обоє, втупившись один в одного.

Я розумів, що треба діяти, проте давня безпорадність знов посіла мене, і я чекав, що зробить він. Так минула добра хвиля, і раптом мені пригадався той випадок, коли я, підійшовши до гриватого котика-самця, забув з переляку, що мушу вбити його, і думав тільки про те, як примусити його тікати. Аж тоді я врешті збагнув, що треба не ждати, що робитиме Вовк Ларсен, а діяти самому.

Я звів обидва курки й націлився на нього. Коли б він ворухнувся, спробував сховатись у люк, я, безперечно, застрелив би його. Але він стояв нерухомо, як і перше, втупивши в мене очі. І я дивився йому в обличчя, тремтячими руками наставивши на нього рушницю. При тім я постеріг, що лице його стало якесь худе й виснажене. Немовби якась тяжка тривога змучила його. Щоки позападали, чоло взялося зморшками. І очі зробились якісь чудні, не тільки своїм виразом, а самим виглядом — здавалося, що вони застиглі й аж перекошені від напруження.

Я бачив усе те, і мій мозок працював гарячково. У голові мелькало безліч думок, проте натиснути на курок я не міг. Я опустив рушницю і ступив уперед, до рогу рубки, аби перевести дух, розвіяти страшне напруження й водночас трохи наблизитись. Тоді знову підняв рушницю. Він був зовсім близько, майже на досяг руки. Надії на порятунок йому не лишалося, я вже наваживсь убити його. Схибити було неможливо, хоч який поганий з мене стрілець. Але я