Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

— Що ж, — мовив він, — за Ната Таґґарта.

– І за Себастьяна д’Анконію? — запитала вона й відразу ж пошкодувала, бо це пролунало, мов поглум, хоча Даґні не мала наміру глузувати.

Але вираз його очей був ясний і чистий, і Франциско упевнено відповів, увиразнивши це гордовитою усмішкою:

— Так — і за Себастьяна д’Анконію.

Її рука здригнулась, і кілька крапель вихлюпнулося на квадратне паперове мереживо на темному лискучому пластику столу. Даґні дивилась, як Франциско одним ковтком спорожнив свій келих; різкий і короткий рух його руки був наче виявом урочистої обітниці.

Раптом вона подумала, що вперше за дванадцять років він прийшов до неї з власного бажання.

Франциско поводився так, ніби, цілком упевнений у собі, передавав їй свою віру, допомагаючи відновити власну, і не даючи жодної можливості замислитися, з якого дива вони зараз разом. І вона в незбагненний спосіб відчула, що він відпустив віжки. Тиша кількох порожніх хвиль, нерухомий обрис його чола, вилиць і рота, його відвернуте від неї обличчя; їй чомусь здавалося, що тепер уже він намагається щось у собі повернути.

Вона міркувала про те, що він сьогодні мав на меті, й подумала, що, можливо, Франциско вже тієї мети досягнув: він провів її крізь найгірші моменти, дав їй неоціненний захист від розпуки — знання, що живий розум почув її та зрозумів. Але чому він це зробив? Чому йому був небайдужий її розпач — після всіх років агонії, в яку він її загнав? Чому було йому небайдуже, як вона сприйме смерть «Лінії Джона Ґолта»? Про це він чомусь не запитав у неї там, у вестибюлі «Таґґарт Трансконтиненталь».

Ось який між ними зв’язок: вона ніколи не була по-справжньому вражена, побачивши його у миті, коли найдужче його потребувала, а Франциско завжди знав, коли саме з’являтись. У цьому й полягала небезпека: що вона довірятиме йому, хоч і знає, що це всього лише нова пастка, хоч і пам’ятає, що він завжди зраджує тих, хто йому довіряється.

Він сів, опершись на схрещені на столі руки, дивлячись просто перед собою. Не обертаючись до неї, раптом сказав:

— Я думаю про п’ятнадцять років, протягом яких Себастьян д’Анконія чекав на кохану жінку. Він не знав, чи знайде її знову, чи жива вона… чи чекає на нього. Але знав, що вона не зможе вижити в його боротьбі й що він не може покликати її до себе, аж поки переможе. Тому він чекав, перетворивши любов на надію, на яку не мав права.

Але потім, переносячи її через поріг свого дому, роблячи першою сеньйорою д’Анконія Нового Світу, він знав, що переміг у битві, що тепер вони вільні, що їй ніщо не загрожує і більше ніхто не завдасть шкоди.

У дні їхнього пристрасного щастя він ніколи не давав їй жодного натяку, що може думати про неї як про сеньйору д’Анконію.

Раптом Даґні подумала: вона навіть не знає, що значить для нього. Однак ця мить розтанула в невидимому тремтінні: вона не могла повірити, що останні дванадцять років допускала ймовірність слів, які він щойно промовив. Це нова пастка, вирішила вона.

— Франциско, — твердо запитала вона, — що ти зробив із Генком Ріарденом?

Він не чекав, що цієї миті їй спаде на думку Ріарден:

— Чому ти запитуєш?

— Він зізнався був мені, що ти — єдиний чоловік, який йому подобається. Але під час нашої останньої зустрічі Генк сказав, що убив би тебе, якби побачив.

— Він не пояснив, чому?

— Ні.

— Нічого не розповів?

— Ні.

Дивна усмішка на його обличчі поєднувала смуток, вдячність і тугу.

— Я застерегла Генка, коли він зізнався у своїй симпатії до тебе. Попередила, що ти його скривдиш.

Його слова пролунали, ніби раптовий вибух:

— Він був одним із двох людей, яким я віддав би своє життя!

— А хто друга людина?

— Цій людині я вже віддав життя.

— Про що ти?

Він похитав головою, ніби й так сказав більше, ніж збирався, і промовчав.

— Що ти зробив із Ріарденом?

— Колись я тобі розповім. Не зараз.

— Ти завжди робиш таке з тими, хто… багато для тебе важить?

Він подивився на неї з осяйною щирою усмішкою, з невинністю та болем.

— Знаєш, — м’яко мовив, — я б сказав, що це вони завжди роблять таке зі мною, — і додав: — Але не скажу. Дії — і знання про них — належали мені.

Він підвівся.

— Ходімо? Відвезу тебе додому.

Даґні встала і Франциско подав їй пальто. Воно було широке, вільного крою; д’Анконія допоміг їй загорнутися. Відчула, що його долоня трохи затрималась у неї на плечах.

Даґні обернулась і поглянула на нього. Він стояв, неприродно випростаний, втупившись у стіл. Підводячись, вони скинули паперові серветки, і тепер було видно напис, вирізаний на пластиковій поверхні. Хтось намагався його затерти, однак слова залишилися, наче висічений голос чийогось п’яного відчаю: «Хто такий Джон Ґолт?»

Розлютившись, вона різким рухом змахнула серветкою і накрила слова. Він засміявся.

— Я можу відповісти, — мовив Франциско. — Я можу сказати тобі, хто такий Джон Ґолт.

— Справді? Здається, його знають усі, але кожен розповідає іншу історію.

— Але кожна з них справжня — правдиві всі історії, які ти про нього чула.

— Яка ж твоя? Хто він?

— Джон Ґолт — це Прометей, який передумав. Століттями його роздирали грифи, караючи за те, що він подарував людям вогонь. Порвавши ланцюги, він відібрав вогонь. І не поверне його, аж поки люди відкличуть грифів.

Стрічка шпал широкими смугами огинала гранітні кути, чіпляючись за гірські схили Колорадо. Даґні йшла вздовж колії, тримаючи руки в кишенях пальта, втупившись поглядом кудись поперед себе. Тільки знайоме підлаштування кроків до відстані між шпалами давало їй фізичне відчуття близькості з колією.

Між небом і горами висіли неохайні клапті, схожі на бавовну, — ні тобі туман, ні хмари; вони робили небо схожим на старий матрац, з якого на навколишні вершини випадало його наповнення. Землю вкривала снігова кора, не притаманна ні зимі, ні весні. Повітря було помережане павутиною вологи, і час до часу Даґні відчувала крижаний укол в обличчя — дотики чогось середнього між краплями дощу і сніжинками.

Здавалося, погода боїться обрати конкретну позицію і через цю невизначеність воліє дотримуватися чогось середнього. «Якась погодна рада директорів…» — подумала Даґні.

Світло було таке неживе, що Даґні не розрізняла — вечір зараз чи день 31 березня. Єдине, в чому була впевнена, що сьогодні справді