Читати книгу - "Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»"

А коли Рут захворіла, як відчайдушно Іджі намагалася його знайти. Але його знову носило десь залізничними шляхами. Коли він повернувся додому, Іджі відвела його на місце поховання. Кожен із них добре розумів почуття іншого. З цієї миті вони двоє наче оплакували її разом, але ніколи не говорили про це. Ті, хто страждають найбільше, завжди говорять найменше.

РУТ ДЖЕЙМІСОН

1989–1946

ГОСПОДЬ РОЗСУДИВ ЗА КРАЩЕ ПОКЛИКАТИ ЇЇ У СВІЙ ДІМ

«Бірмінгем ньюз»

Четвер, 26 січня 1969 р.

Сторінка 38

Чоловік замерз на смерть

Тіло білого чоловіка, приблизно 75 років, знайдено в середу вранці біля залізничних колій, за милю на південь від міста Вісл-Стоп. Особу чоловіка поки що не встановлено. Вочевидь, загиблий, вдягнений лише в комбінезон і тонку куртку, помер уночі від переохолодження. На тілі не знайдено жодних документів, що дозволили б установити особу загиблого, окрім фотографії жінки. За попередніми даними, померлий був безхатченком.

«Вімз віклі»

(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)

9 грудня 1956 р.

Поштове відділення зачиняється

Після того як кафе «Зупинка» і салон краси зачинилися, я мала здогадатися, що буду наступною. Повідомлення про закриття отримала поштою. Наша контора зачиняється, і вся подальша кореспонденція надходитиме до відділення у Ґейт-Сіті. Що й казати, сумні часи для мене настали. Але я продовжую вести газету, тож телефонуйте, приносьте новини мені додому або переказуйте моїй другій половинці, якщо зустрінете його в місті.

Відтоді, як Ессі Рю отримала посаду органістки на роликовому катку «Дримленд» у північному Бірмінгемі, вони з її чоловіком Біллі заговорили про переїзд. Спродіваюся, що до цього не дійде. Після того як поїхали Опал із Джуліаном, ми з Нінні Тредґуд і Бідді Луїз Отис — останні, хто лишається від нашої старої гвардії.

Цього тижня я з сумом сповіщаю, що хтось удерся до будинку Вести Едкок і викрав усіх порцелянових пташок із серванта й дрібні гроші з шухляди.

І це ще не все. На Різдво я приїхала на цвинтар, щоб покласти квіти на могилу матері, і хтось поцупив мою сумочку просто з машини. Часи змінилися. Не розумію, ким треба бути, щоб таке скоїти.

До речі, хіба існує щось сумніше за іграшки на могилі?

Дот Вімз

Будинок престарілих «Трояндова тераса»

Стара траса Монтґомері. Бірмінгем, Алабама

12 жовтня 1986 р.

Евелін прокинулася рано-вранці, пішла до кухні й почала готувати їжу для місіс Тредґуд. Перед самим виїздом до будинку престарілих вона підігріла тарілку, загорнула її в алюмінієву фольгу і поклала до термосумки, аби страва залишалася смачною й гарячою. І знов примусила Еда гнати машину містом на максимально дозволеній швидкості.

Стара жінка чекала. Евелін попросила її заплющити очі, поки розгортала тарілку та знімала кришечку з чашки охолодженого м’ятного чаю.

— Гаразд. Можете дивитися.

Побачивши, що в неї на тарілці, місіс Тредґуд заплескала в долоні, радіючи, як дитина на Різдво. Перед нею була тарілка з бездоганно обсмаженими зеленими помідорами і вершково-білою кукурудзою, шістьма скибочками бекону, грудкою дрібної лімської квасолі на краю і чотирма великими шматками світлого й пишного печива з маслянки.

Евелін ледве не розридалася, побачивши, яка щаслива її подруга. Вона порадила місіс Тредґуд їсти, поки не охолонуло, потім вибачилася і вийшла в коридор шукати Джинін. Їй Евелін дала сотню доларів у конверті та ще двадцять п’ять доларів для неї особисто та попросила доглянути, щоб за її відсутності місіс Тредґуд мала все, чого забажає — і їжу, і щось узагалі.

Джинін сказала:

— Не треба мені грошей, благаю вас, вона й так моя улюблениця. Не хвилюйтеся, місіс Кауч, я подбаю про неї, поки вас не буде.

Коли Евелін повернулася, тарілка її подруги була вже порожня.

— Ох, Евелін, не знаю, чим я заслужила, що ви мене так балуєте. Це була найсмачніша їжа, що я їла відтоді, як зачинилося кафе.

— Ви заслуговуєте на те, щоб вас трохи побалувати.

— Ото вже не знала. І чому ви така добра до мене? Але я вам вдячна, ви ж знаєте. Щовечора дякую Господові й прошу берегти вас.

— Я знаю.

Евелін сіла поряд з нею, взяла її за руку і нарешті розповіла, що їде з міста на деякий час, але обов’язково повернеться і привезе для неї сюрприз.

— О, я люблю сюрпризи! А він більший за хлібницю?

— Не можу сказати. Тоді це вже не буде сюрпризом, еге ж?

— Мабуть, ні… Ну, тоді покваптеся і повертайтесь якнайшвидше, бо ви ж знаєте, як мене розпиратиме від цікавості. Це мушля? Ви їдете до Флориди? Опал і Джуліан присилали мені мушлю з Флориди.

Евелін похитала головою.

— Ні, це не мушля. Благаю, не розпитуйте мене. Вам треба трохи почекати.

Вона дала жінці клаптик паперу і сказала:

— Це телефон і адреса, за якою я перебуватиму, а ви, якщо я буду вам потрібна, дайте мені знати, гаразд?

Місіс Тредґуд пообіцяла, що так і зробить, і не відпускала її руку, доки тій не настав час іти. Потім стара жінка провела її до дверей, за якими чекав Ед.

Він спитав:

— Як ви сьогодні, місіс Тредґуд?

— Просто чудово, любий! Наїлася смажених зелених помідорів і лімської квасолі, які наша дівчинка мені принесла.

Евелін обіймала її на прощання, коли раптом грудаста жінка у нічній сорочці та лисячих хутрах підійшла до них і гучним голосом заявила:

— Ворушіться, людці. Ми з моїм чоловіком придбали це помешкання, і ви всі маєте до шостої забратися звідси!

І вона рушила далі коридором, лякаючи всіх зустрічних дам «Трояндової тераси».

Евелін глянула на місіс Тредґуд.

— Веста Едкок?

Місіс Тредґуд кивнула.

— Авжеж, це вона. А я вам що казала? Ця бідолашна останню клепку втратила.

Евелін розсміялася й помахала їй на прощання. Її подруга махнула у відповідь і гукнула:

— Хутчіш повертайтеся! Ага, послухайте… Надішліть якось старій леді листівку, гаразд?

«Юнайтед Ейрлайнз»

Рейс 763. Бірмінгем — Лос-Анджелес

14 жовтня 1986 р.

Сім років тому Евелін робила закупи у торговельному центрі й пройшла повз магазин телевізійної і радіотехніки «Ґолдборо», коли побачила в одному з телевізорів за вікном гладку жінку, яка здалася їй віддалено знайомою. Вона спробувала пригадати, хто ця особа і в якому шоу вона її бачила. Здавалося, що жінка з екрана дивиться прямо на неї. І тієї ж миті її осяяло: «Господи, це ж я!» Вона дивилася на власне відображення в моніторі. Це було жахливо.

Тоді вона вперше усвідомила, як сильно її рознесло. Роками вона набирала вагу, і тепер — ось, будь ласка, виглядала точнісінько, як її мати.

Після цього вона перепробувала всі відомі дієти, але так