Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

— Дякую вам, — сказав консул. — Я давно не зустрічав людини, яка так добре стежила б за ходом моєї думки. Усе інше зовсім просто. Якщо вони приймуть вас навіть ненадовго, цього буде цілком достатньо. Не давайте їм тільки часу розшукувати родимку на вашому лівому плечі. Старий Уріке завжди тримає у себе в домі від п'ятдесяти до ста тисяч доларів у маленькому сейфі, який легко можна відкрити за допомогою гачка для черевиків. Дістаньте ці гроші. Половина піде мені — за татуювання. Ми поділимо здобич, сядемо на який-небудь мандрівний пароплав і подамося до Ріо-де-Жанейро. А Сполучені Штати нехай проваляться крізь землю, якщо вони не можуть обійтися без моїх послуг. Que dice, Senor?[279].

— Це мені подобається, — сказав Малюк, кивнувши головою. — Я згоден.

— Отже, тримай руку, — сказав Текер. — Вам доведеться посидіти під замком, поки я наводитиму на вас орла. Ви можете жити тут, у задній кімнаті. Я сам собі готую, і я забезпечу вас усіма зручностями, які тільки дозволяє мені мій скнарний уряд.

Текер призначив термін один тиждень, але минуло два тижні, перш ніж малюнок, який він терпляче наколював на руці Малюка, задовольнив його. Тоді Текер покликав хлопчака і надіслав своїй майбутній жертві такого листа:

«El Senor Don Santos Urique La Casa Blanca.

Дорогий сер!

Дозвольте повідомити вам, що в моєму домі перебуває як гість молодий чоловік, котрий прибув кілька днів тому в Буенос-Тієррас із Сполучених Штатів. Не бажаючи вселяти надій, які можуть не справдитись, я все ж таки маю деякі підстави припускати, що це ваш давно втрачений син. Можливо, вам варто було б приїхати побачити його. Якщо це дійсно ваш син, то мені здається, що він мав намір повернутися додому, але коли прибув сюди, у нього не вистачило на це сміливості, оскільки він не знав, як буде прийнятий.

Ваш покірний слуга.

Томсон Текер».

За півгодини, що для Буенос-Тієррас дуже швидко, старовинне ландо[280] сеньйора Уріке під'їхало до будинку консула. Босоногий кучер голосно підганяв і настьобував пару товстих, незграбних коней.

Високий чоловік із сивими вусами вийшов з екіпажа і допоміг зійти пані, одягненій у глибоку жалобу.

Обидва поспішно увійшли до будинку, де Текер зустрів їх найвишуканішим дипломатичним уклоном. Біля письмового столу стояв стрункий молодий чоловік із правильними рисами засмаглого обличчя і гладко зачесаним чорним волоссям.

Сеньйора Уріке поривчастим рухом відкинула свою густу вуаль. Вона була вже не молода, і її волосся починало сріблитись, але повна, ставна фігура і свіжа ще шкіра з оливковим відливом зберігали сліди вроди, властивої жінкам провінції басків[281]. Коли ж вам вдавалося зазирнути їй в очі і прочитати безнадійний смуток, що зачаївся в їхніх глибоких тінях, ви розуміли, що ця жінка живе тільки спогадами.

Вона подивилася на молодого чоловіка довгим поглядом, сповненим болісного запитання. Потім відвела свої великі темні очі від його обличчя, і погляд її зупинився на його лівій руці. І тут з глухим риданням, яке немов потрясло всю кімнату, вона вигукнула: «Сину мій!» — і пригорнула Малюка Льяно до свого серця.

Через місяць Малюк, за викликом Текера, прийшов до консульства.

Він став справжнім іспанським caballero. Костюм його був явно американського виробництва, і ювеліри недаремно попрацювали на Малюка. Більш ніж солідний діамант виблискував на його пальці, коли він скручував собі цигарку.

— Як справи? — запитав Текер.

— Та ніяк, — спокійно відповів Малюк. — Сьогодні я вперше їв печеню з ігуани. Це такі великі ящірки, sabe?[282] Але я вважаю, що мексиканські боби із свининою не набагато гірші. Вам подобається печеня з ігуани, Текере?

— Ні, й інших гадів теж не люблю, — сказав Текер.

Була третя година дня, і за годину він мав досягти вищої точки блаженства.

— Пора б вам зайнятися справою, синку, — продовжував він, і вираз його почервонілого обличчя не обіцяв нічого доброго. — Ви нечесно зі мною поводитесь. Ви вже четвертий тиждень граєте в блудного сина і могли б, коли б тільки побажали, щодня діставати жирне теля на золотому блюді. Що ж, містере Малюку, по-вашому, благородно залишати мене так довго на дієті з ріжків? У чому річ? Хіба на ваші синівські очі не наверталося в Casa Blanca нічого схожого на гроші? Не говоріть мені, що ви їх не бачили. Усі знають, де старий Уріке тримає свої гроші, і притому в американських доларах; жодних інших він не визнає. Ну, то як же? Тільки не надумайтеся знову відповісти: «Ніяк».

— Ну, звичайно, — сказав Малюк, милуючись своїм діамантом. — Грошей там багато. Хоч я і не надто сильний в арифметиці, але можу сміливо сказати, що в цій жерстяній коробці, яку мій прийомний батько називає своїм сейфом, не менше п'ятдесяти тисяч доларів. Притому він іноді дає мені ключ від неї, аби довести, що він вірить, ніби я його справжній маленький Франсиско, який колись відбився від стада.

— То чого ж ви чекаєте? — сердито вигукнув Текер. — Не забувайте, що я можу будь-якого дня викрити вас — варто тільки слово сказати. Якщо старий Уріке дізнається, що ви самозванець, що з вами буде, як ви гадаєте? О, ви ще не знаєте цієї країни, містере Малюку із Техасу. Місцеві закони — як гірчичники. Вас розпластають, як жабу, і всиплють вам по п'ятдесят ударів на кожному розі площі, та так, щоб розмочалити об вас усі палиці. Те, що від вас після цього залишиться, кинуть алігаторам.

— Можу, мабуть, повідомити вам, приятелю, — сказав Малюк, зручніше влаштовуючись у шезлонзі, — що жодних змін не передбачається. Мені й так непогано.

— Тобто як це? — запитав Текер, стукнувши дном склянки по письмовому столу.

— Ваш замір скасовується, — сказав Малюк. — І коли б ви не мали задоволення розмовляти зі мною, називайте мене, будь ласка, дон Франсиско Уріке. Обіцяю вам, що на це звертання я відповім. Гроші полковника Уріке ми не чіпатимемо. Його маленький жерстяний сейф у такій само безпеці, як сейф з годинниковим механізмом у Першому Національному банку в Ларедо.

— То ви вирішили мене обійти? — сказав консул.

— Цілком правильно, — весело відповів Малюк. — Вирішив обійти вас. А тепер я поясню вам чому. Першого ж вечора, який я провів у домі полковника, мене відвели до спальні. Жодних ковдр на підлозі — справжня кімната зі справжнім ліжком та іншими фокусами. І не встиг ще я заснути, як входить моя уявна мати і поправляє на мені ковдру. «Панчито, — говорить вона, — мій маленький