Читати книгу - "Золотошукач"

ранню чи пізню годину. Пригадую ті гарні ночі, які без страху, просто так, опускалися на затоку. Ночі, коли я чекав Уму, ночі, коли нікого не чекав, ночі, коли стежив за світилами, кожне з яких на своєму місці у космосі утворює свій вічний знак. Зараз прихід ночі бентежить мене, тривожить. Я відчуваю напади холоду, прислухаюся до шуму серед каміння. Більшу частину ночей проводжу зіщулившись у хижці з широко розплющеними очима, тремчу, нездатний заснути. Напади тривоги такі потужні, що часом я мушу спускатися до міста, аби виспатись у вузькій кімнаті китайського готелю, попередньо забарикадувавши двері столом і стільцем.

Що зі мною сталося? Дні в Англійській затоці стали довгими. Юний Фріц Кастель часто приходить посидіти на надгробку, під яким поховане старе дерево, що перед моєю хижкою. Ми палимо і розмовляємо, чи радше, розмовляю я, розповідаю про війну, про рукопашні в шанцях, про світло заграви від вибухів. Він слухає, терпляче повторюючи «Так, пане», «Ні, пане». Аби не розчаровувати його, я посилаю його копати пробні шурфи. Але давні плани, які я колись розробив, втратили для мене сенс. Лінії тьмяніють перед очима, кути розпадаються, репери губляться.

Коли Фріц іде додому, я вмощуюсь під високим тамариндом на вході до яру і, з цигаркою у руці, дивлюся на долину з її мінливим світлом. Інколи спускаюсь у рів, аби відчути, як колись, сонячну спеку на обличчі і на грудях. Рів такий, яким я залишив його — уламки скель закривають вхід до першої схованки, знаки від ударів кайла, велика зарубка у формі рівчачка на камені, який нависає над рештою. По що я прийшов сюди? Зараз я всюди відчуваю порожнечу, занедбаність. Тіло, наче спалене лихоманкою, усе, що в ньому нуртувало і билося, перетворилося на тремтіння й знесиленість. Але мені любе це світло в яру, його порожнеча. Любе також і це така блакитне небо, контури гір над долиною. Можливо, я повернувся через них.

Увечері, коли повільно опускаються сутінки, я сиджу на піску і мрію про Уму, про її тіло, що нагадує статую. Загостреним кременем малюю її тіло на базальтовому камені там, де починаються очеретяні зарості. Але коли мені захотілося написати число, я усвідомив, що не знаю ні дня, ні місяця. Якусь мить подумав, чи не побігти мені на пошту, як колись, аби запитати: який сьогодні день? Але відразу відчув, що це нічого для мене не означає, дата тут ні до чого.

Сьогодні вранці на світанку іду в гори. Спочатку мені здається, що я на знайомій дорозі між чагарями і заростями вакоа. Але невдовзі починається спека, і сонячне віддзеркалення засліплює мене. Піді мною — синя й сувора морська далечінь, що стискає острів. Якщо Ума десь тут, я знайду її. Вона потрібна мені, у неї ключі від таємниці золотошукача. Я в це вірю, і моє серце пришвидшує свій ритм у грудях, поки я через обвали видряпуюся на гору Лімон. Невже тут я проходив першого разу, коли йшов за тендітною постаттю Шрі, наче йшов на зустріч з небом? Сонце — в зеніті, прямо наді мною, воно з’їдає тіні. Ніякого прихистку, жодного знака.

Тепер я заблукав у горах серед однакового каміння й кущів. Обпечені вершини зусібіч здіймаються у сліпуче небо. Вперше за стільки років я кричу її ім’я: «У-ма-а!» Стою обличчям до вищиреної гори. «У-ма-а!» Чую гул вітру, різкої і сліпучої стихії. Вітру з лави і вакоа, який позбавляє розуму.

«У-ма-а!» Обернувся на північ у бік моря, що байдуже зітхає. Підіймаюся на вершину гори Лімон, бачу інші вершини, які оточують мене. В долині вже темно. Небо на сході затягується туманом. «У-ма-а!» Мені здається, що я вигукую своє власне ім’я, аби серед цього пустельного краю пробудити в собі жагу до життя, яку втратив протягом цих довгих років згуби. «Ума! У-ма-а!» Зриваю голос від крику, марно шукаю слідів людського помешкання, загону для кіз, залишків вогнища. В горах — порожньо. Не залишилося людського сліду, жодної зламаної гілочки, і трава не шелестить від людських кроків. Лише зрідка серед каміння промайне сороконіжка.

Де я? Проблукав кілька годин і не помітив цього. Коли настає ніч, надто пізно, аби думати про спуск. Шукаю очима затишне містечко, розлом серед скель, аби сховатися від нічного холоду і дощу, який починає накрапати. На схилі гори, який вже потонув у пітьмі, знаходжу невелику ділянку, зарослу низенькою травою, там вирішую заночувати. Вітер свище над головою. Я одразу засинаю від утоми. Пробуджуюся від холоду. Ніч чорна, перед очима якимсь неймовірним сяєвом світить окраєць місяця. Краса місячного сяєва зупиняє час.

На світанку поступово починаю розрізняти краєвид довкола мене. З хвилюванням розумію, що не усвідомлюючи цього, переночував на залишках колишньої манафської стоянки. Руками розгрібаю суху землю, аби між каменями знайти сліди людей — уламки скла, іржаві бляшанки, мушлі. Зараз добре помітні кола загонів для кіз, підмурки хиж. Невже це все, що залишилося від села, в якому мешкала Ума? Що з ними сталося? Невже вони померли від лихоманки і голоду, покинуті всіма? Якщо вони залишили це місце, у них не було часу, аби знищити свої сліди. Певно, вони втекли від смерти, яка загрожувала їм. Я довго стою серед цих руїн, охоплений безмежним відчаєм.

Коли сонце починає припікати, спускаюся схилом гори Лімон, долаючи колючі кущі. Ось уже й зарості вакоа, темне листя тамариндів. На краю долини, що тягнеться вздовж Очеретяної річки, бачу море, яке безжально блищить на сонці, безмежне море, яке перетворило нас на в’язнів.

Літо, зима, за ними — сезон дощів. Увесь цей час в Англійській затоці минув у маренні, я не знав, за що зачепитися, не розумів, що коїться зі мною. Поступово повернувся до пошуків, вимірюючи відстань між скелями, прокладаючи нові лінії невидимої сітки, яка покриває долину. На цьому павутинні я живу, в його межах пересуваюся.

Ще ніколи я не відчував себе так близько до таємниці. Зараз у мене більше нема того нетерпіння, яким я палав на початку, сім чи вісім років тому. Тоді я щодня знаходив знак, символ. Переходив з одного краю долини на інший, стрибав зі скелі на скелю, всюди пробивав шурфи. Згорав від нетерпіння, від обурення. Тоді я не міг почути Уми, не міг побачити її. Я був засліплений цим кам’яним краєвидом, стежив за грою тіней, аби вони відкрили мені свою таємницю.

Зараз усе в минулому. У мене з’явилася віра, якої раніше я не знав. Звідки