Читати книгу - "Егоїстичний ген"

нерозривним ланцюгом десь із двадцяти поколінь, кожне з яких могло спілкуватися зі своїми найближчими сусідами по ланцюгу так само легко, як син говорить із батьком. Схоже, що мова «еволюціонує» негенетичними шляхами та зі швидкістю значно більшою, ніж це відбувається під час генетичної еволюції.

Культурна спадщина не є унікальною для людини. Найкращий відомий мені приклад, що її не стосується, нещодавно навів П. Ф. Дженкінс, де йдеться про співи птаха під назвою тіко південний, або новозеландський шпак, який мешкає на островах поблизу узбережжя Нової Зеландії. На острові, де працював автор дослідження, був зафіксований цілий репертуар із дев’яти різних пісень. Будь-який самець співав лише одну або декілька з цих пісень. Усіх самців можна було поділити на своєрідні діалектні групи. Наприклад, одна група з восьми самців, що жили по сусідству, співали особливу пісню під кодовою назвою CC. Інші діалектні групи знали інші пісні. Іноді представники якоїсь групи мали більше однієї спільної пісні. Порівнюючи пісні батьків і синів, Дженкінс показав, що структура пісні не успадковується генетично. Кожен молодий самець, схоже, переймав пісні від своїх територіальних сусідів, повторюючи за ними звук за звуком так само, як відбувається у людей, коли ті вчать мову. За той час, поки там перебував Дженкінс, на острові спостерігалась фіксована кількість пісень, певний «пісенний фонд», з якого кожен молодий самець черпав свій власний невеличкий репертуар. Але Дженкінсові траплялося стати свідком «вигадування» нової пісні, що ставалося через якусь помилку у виконанні старої. Він пише: «Виявилося, що нові пісенні форми виникають по-різному: інша висота ноти, повторення певної ноти, вилучення нот та комбінування різних частин наявних пісень… Поява такої нової форми є раптовою подією, але результат залишається доволі стабільним протягом довгих років. Надалі, в деяких випадках, цей варіант точно передається в його новій формі молодшим птахам таким чином, що виникає група схожих між собою пісень». Першопричинами появи нових пісень Дженкінс називає «культурні мутації».

Спів новозеландського шпака дійсно еволюціонує негенетичним чином. Відомі також інші приклади культурної еволюції у птахів та мавп, але йдеться лише про окремі цікаві випадки. На що дійсно здатна культурна еволюція, демонструє наш власний вид. І мова тут є лише одним прикладом із багатьох. Мода на одяг та дієту, різні церемонії та звичаї, мистецтво та архітектура, інженерія та технології — все це виникає у належний історичний час і нагадує неймовірно прискорену генетичну еволюцію, але насправді не має з нею нічого спільного. Проте, як і при генетичній еволюції, зміни можуть бути прогресивними. В певному сенсі сучасна наука дійсно краща за античну. З плином століть наше розуміння Всесвіту не лише змінилося — воно покращилося. Загальновизнано, що нинішнє інтенсивне вдосконалення почалося лише в епоху Ренесансу, якій передував похмурий період стагнації, коли європейська наукова культура застигла на рівні, досягнутому ще давніми греками. Але, як про це йшлося в 5-му розділі, процес генетичної еволюції теж може мати вигляд низки короткочасних прискорень розвитку між періодами стабільності.

Аналогія між культурною та генетичною еволюцією застосовується часто, причому іноді в контексті недоречного містицизму. Особливо детально аналогія між науковим прогресом та генетичною еволюцією завдяки природному доборові була висвітлена сером Карлом Поппером. Я ж хочу піти ще далі у напрямках, що наразі досліджуються також генетиком Л. Л. Каваллі-Сфорца, антропологом Ф. T. Клоком та етологом Дж. M. Калленом.

Як завзятого дарвініста, мене не задовольнили пояснення поведінки людей, яке запропонували мої колеги-ентузіасти. Вони намагалися відшукати «біологічні переваги» різноманітних атрибутів людської цивілізації. Наприклад, племінна релігія розглядалась як механізм зміцнення групової ідентичності, цінної для виду, що полює зграєю, члени якої покладаються на співпрацю, аби спіймати велику та прудку здобич. Дуже часто первинна еволюційна концепція, в межах якої формуються такі теорії, наводить на думку про груповий добір, але ці теорії можна викласти завдяки термінам ортодоксального генного добору також. Цілком можливо, що велику частину останніх кількох мільйонів років людина жила невеличкими родинними групами. З метою вироблення багатьох наших базових психологічних властивостей та тенденцій на людські гени могли впливати родинний добір і добір на користь взаємного альтруїзму. Раз так, ці ідеї схожі на правду, але я вважаю, що вони не здатні пояснити саме явище культури, культурної еволюції та глибоких відмінностей між культурами народів світу — від крайнього егоїзму народу ік в Уганді, описаного Коліном Тернбуллом, до м’якого альтруїзму племені арапеш, що його досліджувала Маргарет Мід. На мою думку, нам слід почати все знову і повернутися до першопричин. Аргумент, що його я зараз наведу, яким би неймовірним він не був для автора попередніх розділів, полягає в тому, що прагнучи збагнути еволюцію сучасної людини, не треба розглядати ген як єдину основу наших ідей стосовно еволюції. Я є палким прихильником теорії Дарвіна, але я вважаю дарвінізм надто великою теорією, щоб обмежувати його вузьким контекстом гена. Ген увійде в мою тезу як аналогія, але не більше.

Врешті-решт, чим гени такі особливі? Тим, що вони є реплікаторами. Припускається, що закони фізики чинні в усьому осяжному нам Всесвіті. Але чи існують якісь принципи біології, що мали би подібну універсальну чинність? Коли астронавти вирушать до далеких планет у пошуках життя, то можуть натрапити там на істот, надто дивовижних та неземних для нашої уяви. Але чи є щось, що повинно бути справедливим для всього живого, де б воно не перебувало і якою б не була його хімічна основа? Якщо існують форми життя, хімія яких базується на кремнії замість вуглецю або на аміаку замість води, якщо відкрито істоти, які зварюються на смерть при –100 градусах Цельсія, якщо знайдено форму життя, що взагалі базується не на хімії, а на електронних схемах, то чи залишатиметься якийсь загальний принцип, справедливий для всього живого? Зрозуміло, що я цього не знаю, але, якби мені довелося битися об заклад, то я би поставив гроші на один фундаментальний принцип. Це закон про те, що все живе еволюціонує завдяки диференційному виживанню реплікуючих одиниць[56]. Так сталося, що реплікуючою одиницею, яка превалює на нашій власній планеті, є ген — молекула ДНК. Але ж можуть існувати й інші. Якщо вони існують, то, завдяки дотриманню певних інших умов, майже неминуче ставатимуть основою будь-якого еволюційного процесу.

Але чи потрібно нам вирушати до далеких світів, аби знайти інші види реплікатора та, відповідно, інші види еволюції? На мою думку, новий різновид реплікатора нещодавно виник на нашій з вами планеті. Він дивиться просто на нас. Поки що він перебуває на ранній стадії розвитку, незграбно дрейфуючи в своєму первісному бульйоні, але вже береться до еволюційної зміни зі швидкістю, що залишає старий добрий ген далеко позаду.

Новий бульйон — це бульйон