Читати книгу - "Блакитне мереживо долі"

— Тату, але ж він голий, — сказала Лінні.

— А ти замовкни! — сказав їй містер Інман. На підтвердження слів він ще раз штовхнув Джуніора гвинтівкою. Той пішов, безпорадно дивлячись на свій одяг на сіні, одна шкарпетка стирчала з чобота.

На подвір’ї було темно, але над задніми дверима висіла лампа, яка повністю освітила Джуніора.

На сходах почали збиратися люди, вони ахали і перемовлялися. Жінки, чоловіки, діти різного віку — усі дивилися на нього широко відкритими очима, малі хлопці пхали один одного ліктями.

Це було спасіння — вийти з-під світла і ступити у темряву. Містер Інман ще раз штовхнув його гвинтівкою і зупинився, Джуніор пошкандибав далі. Він не ходив босим ще зі школи, а тому кривився від кожного камінчика і гілки, на які наступав.

За двором Інманів починався ліс, хоч там було повно колючок і шипів — усе ж краще, ніж дорога, де вогні машин і ліхтарів повністю його освітили б. Він сховався за невеликим деревом і спостерігав звідти за вікнами будинку Інманів. Сподівався, що Лінні принесе йому одяг.

Почали надокучати комарі, заквакали жаби, Джуніор тупцював на місці і відмахувався від комах. Нарешті серце припинило калатати.

Лінні так і не прийшла. Мабуть, її зачинили у кімнаті.

Тож він зняв сорочку, обв’язав її як фартух спереду і вийшов на дорогу. На узбіччі було каміння, тому він вийшов на асфальт, гладкий і теплий після сонячного дня, постійно прислуховуючись, чи не їде машина. Якщо це будуть Моффати, їх треба перехопити. Він уже уявляв, як близнючки перешіптуватимуться, кидаючи на нього погляди.

Почувся далекий звук машини, і Джуніор швидко стрибнув у кущі. Але на дорозі ніхто не з’явився, мабуть, десь повернули. Джуніор знову вийшов на асфальт.

А він точно впізнає машину Моффатів? Якщо він їх з кимось сплутає, люди побачать його без спіднього.

Саме про такі ситуації чоловіки, з якими він працював, розповідають байки. Але він цю історію навряд чи наважиться розказати. Почати лише з того, що дівчині було тринадцять. Уже з цього моменту було не надто смішно.

Де ж дорога Сойера? Невже він її пропустив? Точно ні. Він перейшов на інший бік дороги, щоб не пройти повз поворот. Десь вгорі почувся крик сови, і його це чомусь заспокоїло.

Набагато пізніше, ніж планував, він побачив нарешті дорогу Сойера і повернув. Ступати по гравію було нестерпно, але він ішов не зупиняючись. Він навіть відчував особливе задоволення від того, що його ступні були у порізах.

Він сподівався, що Лінні вже вийшла з будинку і тепер стоїть на подвір’ї, повторюючи: «Джуніоре? Джуніоре?». Усього їй найкращого! Більше вони з нею не зустрінуться. Якби його виставили без спіднього не при ній, то він, можливо, і пробачив би. Але після її фрази «Тату, він же голий!» усе те мізерне, що він до неї відчував, зникло назавжди.

Джуніор не знав, о котрій годині він нарешті дійшов до дороги Севенмайл. Він йшов прямо посередині, де асфальт був гладким, але ноги були настільки порізані, що навіть це не рятувало його від болю. Додому він дійшов, коли почало світати. А може, це йому лише здалося, бо він, як нічний звір, уже звик до темряви. Він відпихнув сплячого собаку, відчинив двері і зайшов у будинок, де всі спали. У кімнаті він скинув свій фартух-сорочку, дістав з шухляди білизну, і, одягнувши її, відчув блаженство. Потім упав на ліжко і заплющив очі.

Але заснути він не міг. Усю дорогу він відчував втому і бажання спати, але зараз відчував себе цілком бадьоро. Перед очима з’являлися картинки сьогоднішньої ночі. Люди з вечірки стоять на сходах і дивляться на нього, його худі ноги без штанів, дурний вираз обличчя Лінні і її розкритий рот.

«Він же голий!»

Джуніор ненавидів її.

Під час першого місяця у Балтиморі ці картинки-спогади часто не давали йому спокою. Щоночі він крутився і стогнав у подушку, тряс головою, щоб викинути їх з голови. Звичайно, з часом стало легше, картинки втрачали яскравість. У нього тепер були інші думки, наприклад, як облаштувати своє життя. Розібратися, що тут до чого.

Він звикав до горизонтів нових країв, до будинків, розміщених близько один від одного, до відсутності гір, які раніше надавали йому затишок.

На той час Джуніор уже зрозумів, що містер Інман навряд чи розповість шерифові про події того дня. Він сам сказав, що не хоче ганьбити родину. Тому все, що вимагалося від Джуніора — триматися подалі і, можливо, кілька разів побитися з кимось, якщо опиниться у забороненому місці. Але він усе одно не збирався повертатися додому. Його самого дивувало те, як легко він зміг залишити свою родину. Найбільше він любив матір, але вона померла, коли Джуніорові виповнилося дванадцять. Батько відтоді став жорстоким, а з братами і сестрами Джуніор ніколи не ладнав, усі вони були набагато старші за нього. А може, він просто шукав виправдання, щоб не повертатися? Але набагато важливіше те, що він встиг зрозуміти, що таке справжня робота, якою пишаєшся і заради якої вранці прокидаєшся з усмішкою на обличчі.

Шукаючи на дереворізні Трамбла, він у душі сподівався, що той візьме його працювати до себе. Працювати з Трамблом було цікаво, він ставився до теслярства дуже серйозно і прізвисько отримав недарма.

Побачивши його вантажівку, робітники відразу починали по-доброму бурчати: зараз почне оглядати кожну дошку так, наче хоче з нею одружитися. Дерево мало бути без дірок, рівне і гладке. А все тому, що він робив хороші меблі. Спочатку чоловік працював на фабриці у Гайпойнт але потім облаштувався у Перрівіллі, звідки були родичі його дружини. Він часто казав на лісопилці, що збирається знову поїхати, тепер уже на північ, де кращий попит на його товар.

Наступного ранку після подій у сараї Джуніор пішки дійшов до будинку свого зятя — у чоботях, які надягав лише до церкви і у яких ноги ще більше боліли. Попросив, щоб його підвезли до дереворізні. Дізнавшись там про Балтимор, він знову сів у машину і вони із зятем поїхали до заправки на 80-му шосе.

— Скажи всім, що я надішлю листівку, коли облаштуюся, — сказав він і вийшов з машини.

Реймонд у відповідь махнув рукою і поїхав геть. Джуніор пішов на станцію, дізнатися, чи ніхто не їде на північ. Із собою у нього була торбинка з двома комплектами білизни, лезо для гоління і гребінець, а у кишені — 28 доларів.

Уже тоді він мав зрозуміти, що Трамбл не візьме його на роботу. Чоловік любив працювати один, та й грошей на помічника у нього, мабуть, не було. Джуніор витратив два дні на його пошуки, а чоловік не запропонував йому навіть склянки води, хоча і поводився люб’язно.

— Робота? — запитав він. — Ти маєш на увазі на дереворізні? — спитав він, не відриваючи очей від дверцят комода,