Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
На світанку 14 (24) вересня польський табір було повністю розгромлено. Загинула майже вся піхота (близько 8 тис.) і значна частина обозних та слуг. Переможці здобули багаті трофеї — 80 гармат і десятки тисяч гаківниць, клейноди всіх рівнів, велику кількість іншої вогнепальної зброї і пороху, золоті й срібні речі, а також велику позолочену, усіяну коштовним камінням гетьманську булаву Д. Заславського…» [223, с. 48–50].
Це була блискуча звитяга полководця Богдана Хмельницького. Перемога під Пилявцями дозволила гетьману визволити з-під поляків Волинь і Поділля. Українське військо стояло на порозі Галичини. Польські магнати, їхні лакеї та католицька церква поспіхом тікали із стародавніх українських земель. Армія Б. Хмельницького рушила на Львів. Звичайно, Львів за майже 300 років польського засилля був значною мірою окатоличений. Тому не дивно, що після облоги міста (26.09.1648 року) та взяття загонами Максима Кривоноса Високого Замку 5.10.1648 року, польська влада міста просто відкупилася, заплативши великий викуп.
«16.10.1648, одержавши викуп від міста, українська армія вирушила в похід на Замостя. Після зняття облоги цього міста (14.11.1648) українська армія повернулася у Наддніпрянщину, і 23.12.1648 відбувся урочистий в’їзд Х(мельницького) до Києва» [146, с. 607].
Завершився перший етап Визвольної війни українського народу на чолі з Богданом Хмельницьким.
«На цьому етапі повстання Б. Хмельницький та його прибічники висували лише ідею автономії для козацького регіону. Козацька територія на заході, в уявленні гетьмана, мала доходити до Білої Церкви. Під час переговорів з послами коронного гетьмана Миколи Потоцького повстанці висували вимоги: вивести польське військо із цих земель, ліквідувати на них «правління Речі Посполитої», надати їм права укладати договори із зарубіжними володарями.
Кампанія 1648 р. принесла блискучі перемоги над кварцяною коронною армією у Жовтоводській і Корсунській битвах та над шляхетським ополченням у Пилявецькій битві й завершилася походом повстанського війська під Львів і Замостя. Річ Посполита стояла на межі воєнної катастрофи. Але Б. Хмельницький ще не позбувся ілюзії, що сильна королівська влада може розв’язати українські проблеми, і пішов на перемир’я. Перебуваючи під Замостям, Б. Хмельницький активно впливав на вибори короля в Польщі» [146, с. 79].
Слід пам’ятати, що польський король Владислав IV помер 20 травня 1648 року, і поляки обрали королем його молодшого сина, що став іменуватися Яном II Казимиром тільки в кінці 1648-го.
«1648 рік завершився урочистим в’їздом гетьмана до стольного Києва. Народ захоплено вітав вождя. В урочистій зустрічі Хмельницького брало участь численне духовенство на чолі з митрополитом С. Косовим, присутній був і Єрусалимський патріарх Паїсій. Гетьмана вітали посланці від Молдови, Туреччини, Семигороддя, Валахії. Всі ці обставини змінили настрої й плани гетьмана. Досі він не піднімався вище інтересів свого стану — козацтва; тепер же він усвідомив свої обов’язки щодо всього народу. В лютому 1649 р. у Переяславі розпочалися українсько-польські переговори, їх перебіг показав, що на цей час гетьман, переосмисливши уроки минулорічної боротьби, вперше в історії української суспільно-політичної думки сформулював основні принципи національної державної ідеї. Протягом цього часу відбувалися серйозні зміни в самосвідомості українців: прискорюється розвиток ідеї Батьківщини (я би сказав — повертається ідея Батьківщини та рідної землі. — В.Б.), її єдності та незалежності, чуття спільної мети й національної ідентичності (які ми втратили, коли національна еліта скатоличилась, та які знову відновилися, коли нова українська козацька еліта повернулася в лоно народу. — В.Б.). Під час переговорів у Переяславі полковник Ф. Джалалій заявив польським послам: «Майте для себе Польщу, а Україна нам, козакам, належить». Значні зрушення у психології переможців виявилися в промові Б. Хмельницького перед польськими послами: «Визволю з лядської неволі народ руський увесь… Поможе мені в цьому вся чернь, по Люблін, по Краків, від якої я не відступаю і не відступлю, бо це права рука наша… Правда є, що я мала і незначна людина, але Бог дав мені, що я є єдиновладцем, самодержцем руським. За границю на війну не піду… Досить тепер маю вигоди, достатку і пожитку в землі і князівстві моїм, по Львів, Холм і Галич. А ставши над Віслою, скажу дальшим ляхам: сидіть і мовчіть ляхи… Не залишиться тут нога жодного князя і шляхетки на Україні, а схоче котрий з нами хліб їсти, хай буде послушний Запорозькому Війську…» [146, с. 79].
Зрозуміло, що польська влада не бажала йти на такі компроміси, тому 1649-го війна відновилася. Цього ж року Богдан Хмельницький продовжував громити Польщу під час Збаразької облоги та у Зборівській битві.
4. Збаразька облога.
[30 червня (10 липня) — 11 (21) серпня 1649 року]
«Прагнучи взяти реванш за поразки у битвах під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями і загасити полум’я народного повстання, уряд Речі Посполитої послав на Правобережжя регулярне військо та надвірні загони магнатів Я(реми) Вишневецького, О. Конецпольського і М. Остророга. Поки король Ян Казимир збирав головні свої сили у Варшаві, в Україні розпочався наступ передових коронних військ на чолі з белзьким воєводою Адамом Фірлеєм. У травні 1649 р. вони захопили ряд міст. Назустріч ворогові йшло військо Б. Хмельницького.
Після поразки під Старокостянтиновом і Меджибожем влітку 1649 р. польське військо на чолі з Я. Вишневецьким відступило до Збаража (це той Ярема Вишневецький, який «вогнем і мечем» випалював наші села та тисячами вирізав наших жінок і дітей і якого досі прославляють поляки та українські хохлуї. — В.Б.). Сюди ж 30 червня (10 липня) підійшли головні козацькі сили і татари з ханом Іслам-Гіреєм, який діяв у союзі з Б. Хмельницьким» [223, с. 54].
Збараж у ті роки мав найпотужнішу фортецю. Тому Ярема Вишневецький знав, куди заховатися від людського гніву.
Вчинивши три штурми фортеці 3 (13), 7 (17) та 11 (21) липня 1649 року, які, по суті, не дали позитивного результату — падіння твердині, Богдан Хмельницький перейшов до її облоги. Хоча 6 серпня (за старим стилем) дозволив козакам вчинити останній штурм, за яким з обох боків «полягло чимало вояків».
Під час останнього штурму фортеці загинув корсунський полковник Н. Морозенко.
Ярема Вишневецький зі своїм оточенням розуміли, що їх… чекала люта смерть, тому билися до останньої людини.
В оточених почався голод, тяжкі хвороби. І немає жодного сумніву, що Збараж чекало падіння. Та на допомогу Я. Вишневецькому і оточеним полякам вирушив польський король Ян Казимир. «Довідавшись про це, Б. Хмельницький залишив частину запорожців на чолі з І. Чернятою біля Збаража, а сам повів своє військо назустріч королю. Супротивники зійшлися
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга», після закриття браузера.