Читати книгу - "Матінка Макрина"

Процесія вже готувалася до виходу, але Папі це було байдуже. Ходімо, — сказав він з усмішкою, — ходімо, матінко, до того твого образу. Я бачила за його плечем пару розлючених очей: то були очі матері-настоятельки, яка вважала це мальовидло потворним і вже давно заборонила сестричкам його хоч якось згадувати, вже не кажучи про його відкриття; але, коли Папа наказав провести себе туди, коли перед запоною зупинився, коли запитав, чи саме за цією запоною моя Mater Admirabilis ховається, коли ступив крок черевичком із червоного сап’яну, вона стриматися не могла. Невдале мальовидло, яким шкода разити очі Вашій Святості, — буркнула вона; але це лише посилило його зацікавлення, тому вона наказала відхилити запону, а Папа тоді привітався з Марією Salve Regina і впав навколішки! Він помолився за всіх, призначив відпусти, в одну мить зі сховку видобув лампаду для вічного просвітлення світу. Воістину, ти, матінко Макрино, мала рацію, ось Mater Admirabilis, — усміхнувся він до матері-настоятельки, а вона зібрала в собі всю силу, яка ще жевріла в її худих і ослаблих членах, і відповіла, що кольори, вочевидь, пом’якшилися з плином часу, вигладилися форми і справді тепер це мальовидло гарне та спонукає до релігійних роздумів. А коли вона це промовляла, то кожен клаптик її тіла напружувався і рвався з-під шкіри, кожен м’яз судомно стискався; і хоч слова, виштовхані силою волі, таки пролізли їй крізь горло, присягаюся головою, що після відходу Папи вона з найбільшою охотою заковтнула їх назад і вже ніколи не випустила б з огорожі своїх зубів. Проходячи коридором, а проходити мала щодня щонайменше двічі, вона відводила погляд і насправді ніколи Марії не бачила, ніколи не сиділа біля неї в тиші та спокої, ніколи не вслухалася в її слова і таким чином сама позбавила себе найбільшого скарбу, який міг її в цьому монастирі спіткати.

*

Кількома днями пізніше панотчик, увесь збуджений, каже мені, що вже знає про причину візиту Папи: московські шпигуни пліткували в Римі, що Святий Отець вважає мене шахрайкою і посадив би мене у в’язницю, якби не похилий вік; це донесли до самого Петрового трону і звідси ідея про папський візит до мене з такою пишнотою. Ба більше! Панотчик пристарав[96] нам аудієнцію в нового Папи на Квіриналі[97].

Ми пройшли крізь ошатні зали, крізь довгі коридори, між охоронцями, довго-предовго, аж до тієї зали, де він приймає; ми обоє одразу ж дістали стопу для поцілунку, Папа показує мені на стільчик, а я все ще на колінах стою й заходжуся плачем. І лементую, і носом схлипую: Ах, я не встану, не встану з колін, поки ти мені, Святий Отче, гріхи не відпустиш! Які? Десяти років образи Господа Бога життям поза монастирем, спочатку сім років неволі та без святих таїнств, а бувало, що огидно ремствувала… ні, не проти Господа, а проти переслідувачів наших. Сім років! Тепер уже другий рік закінчується, як я блукаю по всьому світу, а сама не знаю, черниця я чи не черниця. Адже я постриг прийняла, а не по-чернечому живу, мала служити зачиненою за монастирськими ґратами, співати пісні з ангелами, читати молитви, а тут ні ґрат, ні огорожі, гуляю я світом, як та непосида. Це кара, Божа кара, відвернувся від мене Ісус, а може, і відкинув… Тут я знову розплакалася, Єловицький тихо перекладав. Відпусти мені гріхи, відпусти мені гріхи, Святий Отче, щоб мене Спокуса не взяла у свою сатанинську владу. І я була за одне лише слово до визнання моїх провин, від висловлення вголос, що я — найгірша пройда, грішниця, шахрайка, але він з такою насолодою мені відповів, що старі гріхи вже точно висповідані, а в тому, що я розповіла, нових гріхів він не бачить, з такою насолодою, кажу ж, з такою насолодою, що я не змогла. І не зізналася. Гнилі багато, а духу мало, — сказала лише, — я найниціша грішниця, ображаю Господа тим, що живу поза орденом. Уже й панотчик до моїх благань долучився, мовляв, я невинна, але не знаючи, чи не підпадаю під якусь церковну цензуру, про всяк випадок прошу про відпущення гріхів для заспокоєння розтривоженого серця. Святий Отець використав незвичну формулу, — сказав мені вже в монастирі панотчик, — що всі гріхи одночасно відпускає, але теж сказав, що це незвичайний відпуст. Уже тоді я мусила вмоститися на стільці та, коли мене запитали, чого я ще бажаю, склала обидві руки, як до молитви, після чого мовила так: Що далі робити? Чи мене ще Бог прийме за ґрати? Чи можна було би воскресити в Римі знищений москалями василіянський орден, може, замість втрачених діточок я нових отримаю? Торік я просила про те саме світлої пам’яті Григорія, Христового Намісника, плекаючи надію, що, можливо, до Риму дійдуть ще три мої сестрички, які разом зі мною втекли з московської неволі, а Папа сказав, що якщо вони дійдуть, то заснує він монастир. Тепер я вже знаю, що вся ця трійка вже в Бога, тож, може, Бог мені нових діточок повірить. А якщо ні, то бодай про ґрати для себе прошу, щоби я мала де решту днів своїх провести. Підняв Папа брови, помовчав трохи, прокашлявся, торочками пояса зігнав із сутани муху і врешті-решт промовив, що все гаразд, я можу славити Господа Бога там, де я є, навіть якщо не за ґратами. У Франції чимало осіб тільки й чекає заснування монастиря та піде до матінки з повною довірою, — насмілився панотчик на слова, — але й у Римі вже є кандидатки на послушництво. Наморщив Пій чоло: Кандидатки, може, і є, але монастиря нема. А Єловицький аж у руки плеснув: Як буде дозвіл на монастир, то хоч би й золоті яблука[98] нам до ніг покотилися, і буде за що будувати. Зі стінами легше, ніж зі святими. Отак Папа одне, а він друге, Папа просить мене за світло молитись, а він на це, мовляв, нас сюди світло привело. Це тривало якийсь час, зрештою, наказав нам Святий Отець молитися за те і се, особливо за Польщу, щоб не грішила більше розлученнями. Ювілей! — крикнула я тоді. — Признач, Отче, ювілей для Польщі, щоби на всьому