Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Конкретне звинувачення, висунуте проти Яворського, полягало в тому, що він потрапив під вплив школи Грушевського. Насправді жоден історик України не міг уникнути цього впливу, проте Яворський спробував переглянути висновки традиційних учень за марксистським шаблоном. Крім того, офіційна політика співпраці з національною інтелігенцією створила середовище, у якому певний взаємовплив між партійно-санкціонованою та непартійною наукою був неминучим. Дмитро Багалій, один із найталановитіших традиційних українських істориків, оголосив про своє навернення до марксизму й почав писати історію з марксистського погляду. Йосип Гермайзе, також непартійний історик, досліджував витоки модерного українського революційного руху, а отже, неминуче, й історію дорадянської України. 1920-ті роки були часом інтелектуального бродіння серед істориків, поміж яких Яворський відігравав роль голосу партійної лінії. Наступні покоління неофіційно, проте промовисто називатимуть посаду, яку обіймав Яворський, «вартовий ідеології».
Показово, що кампанія проти яворщини почалася в Росії раніше, ніж в Україні. Крім втручання Сталіна в справу Шумського, — як уже згадувалося, він написав свій лист до ЦК КП(б)У 1926 року тільки після того, як Шумський звернувся до нього, — це було перше явне втручання Москви в культурні справи радянської України. Усю справу Яворського створила Москва, керуючись лише однією можливою метою: відмовитися від виконання зі свого боку тієї негласної домовленості, на яку спиралася радянська влада в Україні.
Інтерпретація історії Михайла Грушевського
Як і багато інших царин культурного життя нації, українська історіографія переживала період активної творчості в 1920-х роках та сувору регламентацію в 1930-х[792]. Радянські українські історики мали змогу спиратися у своїх дослідженнях на значний масив дореволюційних праць, а непартійну історіографію 1920-х можна вважати розвитком попередніх досягнень[793]. Як і в Росії, громадянська війна в Україні позбавила націю багатьох відомих учених[794]. Проте вже за кілька років інтелектуальне життя почало відроджуватися. Порівняно з політикою самодержавства, що накладала обмеження на наукову діяльність, а тим більше порівняно із суворими заборонами сталінського періоду, в ретроспективі 1920-ті роки здаються мало не золотим віком, коли різні наукові школи могли співіснувати, не погоджуватися одна з одною, обмінюватися думками та вчитися одна в одної.
Найвизначнішою подією ранньої української історіографії було повернення з еміграції 1924 року Михайла Грушевського — старійшини українських науковців, який у дореволюційний період найактивніше висловлював українські прагнення, першого президента Української Народної Республіки[795]. Його роль в українській історії можна порівняти з роллю таких чеських істориків і політичних лідерів, як Палацький та Масарик[796]. Грушевського називали «не просто дитям українського народу, а уособленням українського народу»[797]. Повернення Грушевського було визначною політичною подією в історії радянської України, що надавала режимові такої необхідної йому аури національної легітимності в критичний момент. Проте ставлення режиму до присутності такої видатної в національному масштабі постаті було неоднозначним. Комуністи виступали за активну участь партії в культурному відродженні України тому, що інакше цими процесами керував би Грушевський. Ступінь того, наскільки режим не довіряв Грушевському й навіть боявся його, мабуть, найяскравіше ілюструє розпорядження ГПУ, що датується серпнем 1925 року, яке було знайдено серед партійних документів, вивезених із України під час Другої світової війни:
«Історію України-Руси» ідеолога українського націоналізму проф. Грушевського визнано ворожою й шкідливою для Рад. влади лженауковою історією. Питання про заборону цієї книжки зараз розглядає Уряд СРСР і ОДПУ в Москві. А поки що пропонуємо Р. Р. фіксувати всіх тих, хто виявляє інтерес до згаданої книжки та поширює її серед населення. Інформуйте про це наших с/с[798] та зобов’яжіть їх посилити спостереження за такими особами.
Нач. Луб. Окр. Відд. Упов. ПП. ОДПУ[799]
/Двіанінов/ /Казанцев/
Хоча тоді книжку не заборонили, це розпорядження є найкращим доказом того, наскільки некомфортно було режимові мати справу з найвидатнішим українським науковцем.
Грушевський повернувся до України на тих умовах, що він триматиметься осторонь політики та присвятить себе науковій праці. Після повернення він одразу поринув у роботу в ВУАН та реорганізував її історичну секцію[800]. Інколи він поводився радше як лобіст для Академії: невдовзі після перейменування Російської академії наук на Академію наук СРСР він публічно засуджував тенденцію вважати російські інституції тотожними до союзних. Грушевський наполягав, що союзні наукові інституції могли бути тільки федераціями республіканських інституцій, а поводитися з ВУАН як із «бідним родичем» неприпустимо. Якщо Російська академія визнавалася союзною інституцією, то й ВУАН мала також; якщо російська академія отримувала союзне фінансування, то й ВУАН мала його отримувати[801].
Однак основний вплив Грушевського було зумовлено його історичною науковою працею, а саме десятитомником «Історія України-Руси», перший том якої було опубліковано в 1890-х, останній — у 1930-х. Навіть критики Грушевського не могли уникнути того впливу, який на них мала ця ключова для української історичної науки праця[802].
Грушевський однозначно не був марксистом. У екзилі він навіть опублікував критичний огляд праць марксистських теоретиків первісного суспільства, і запропонував власну генетичну соціологію[803].
Він, за визначенням його колеги, «не стоїть на витриманому й послідовному монізмі в сприйманні історичного процесу» — тобто був «виразним плюралістом»[804].
Головною ідеєю Грушевського була цілісність та спадкоємність української національної історії, тож він наполягав на тому, щоб відрізняти історію України від історії сусідніх народів. Він висловив свою ідею найбільш виразно й лаконічно в лекції 1904 року під назвою «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства». У цій лекції, як і в інших своїх працях, він кидав виклик традиційному баченню історії Росії, в якому географічний фокус пересувався з Києва до Володимиро-Суздаля, а потім до Москви. Грушевський доводив, що в тому не було сенсу, бо нащадки середньовічних киян — українці, а не росіяни. Території, що потім стали Московією, Київська Русь колись колонізувала, проте вони ніколи так і не стали її інтегральною частиною. Київські закони та культуру було пересаджено туди так само, як римські закони та звичаї свого часу було пересаджено в давню Галлію. Традиційна схема ігнорувала процеси такої «трансплантації», і таким чином залишала російську історію без початку та робила незрозумілою історію інших східних слов’ян. Грушевський також наполягав, що Галицько-Волинське, а також Литовське князівства
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933», після закриття браузера.