Читати книгу - "Книга Балтиморів"

Для Вуді то був початок надзвичайного сезону. Він грав на найвищому рівні. Натоді ніщо не віщувало того, що з ним скоїлося далі. Той рік мав стати для «Титанів» порою остаточного визнання. Вуді грав мов несамовитий, він просто-таки рвався до перемоги. Сезон насилу розпочався, а «Титани» вже вирвалися вперед за очками, здобуваючи перемогу за перемогою й долаючи дедалі більшу кількість суперників. Успіхи команди приваблювали неймовірну кількість глядачів, на матчі неможливо було роздобути квитки. Медісон мав з цього добрячий зиск: ресторани були переповнені, в крамницях швидко розкуповували футболки і прапори з кольорами команди. У краю всі аж не тямилися: все свідчило про те, що цього року «Титани» виграють університетський чемпіонат. Поміж шанувальниками Вуді була й Коллін. Віднині вона гордо з’являлася з ним у місті. Як випадала нагода, вона зачиняла автозаправку раніше і їхала подивитися на тренування. Як у Вуді випадала вільна часина, він помагав їй. Привозив товар, обслуговував автомобілі клієнтів, які казали: «Якби я знав, що мені сьогодні заправлятиме бак чемпіон з футболу…»

Вуді став не лише зіркою поміж студентами, а й улюбленцем усього Медісона, де в одній забігайлівці пропонували в меню гамбургер, що так і звався — «Вуді». То був чотириповерховий сандвіч, де було стільки хліба і м’ясива, що його не міг з’їсти навіть голодний чолов’яга. Тому, хто все ж таки зумів упоратися з ним до крихти, це частування перепадало за рахунок закладу, крім того, їдця знімали фотоапаратом, а світлину вішали на стіну під захоплений галас відвідувачів. І власник закладу завжди гордо казав:

— Цей «Вуді» точнісінько такий, як і наш Вуді: ніхто не може його здолати.

Під час обіду в День подяки Вуді попросив дозволу написати на своїй футболці прізвище Ґольдман замість його власного. Всі дуже зраділи і схвилювалися. Вперше він нас перевершив: завдяки йому ми вже не були Балтимори чи Монклери, а просто — Ґольдмани. Нарешті ми об’єдналися під одним стягом.

За тиждень по тому місцева газета «Медісон Дейлі Стар» опублікувала репортаж про Балтиморів, де розповідалося про Вуді, Гіллеля, тітоньку Аніту і дядечка Сола, а також вмістила світлину, де вони були вчотирьох, щасливі й усміхнені, тримаючи футболку Вуді з написом «Ґольдман».

Поки всі стежили, як Вуді підіймається на вершину спортивної слави, тітонька Аніта й дядечко Сол у Балтиморі помалу поринали в морок, тільки ніхто цього не помічав.

Спершу дядечко Сол програв дуже великий процес, над яким працював декілька років. Він захищав у суді жінку, яка подала позов проти страхової компанії, що відмовилася платити медичні видатки її чоловікові-діабетикові, який від того помер. Дядечко Сол вимагав сплати кількох мільйонів збитку. Їм у цьому відмовили.

Потім поміж ним і тітонькою Анітою виникла велика незлагода. Вона хотіла дізнатися розмір пожертви, яку він пообіцяв Медісонському університетові за те, що стадіон почав носити його ім’я.

Він казав, що воно майже нічого не коштує, що усе залагоджено з ректором. Вона не вірила. Він якось дивно поводився. Це не схоже було на нього — він ніколи не виставляв себе напоказ. Вона знала, що він щедрий і уважний до людей. Він завжди фінансував роздачу благодійної юшки, ніколи не проходив коло безпритульного бідолахи, щоб не дати йому копійчину. Але ніколи тим не хвалився. Ніколи нікому про те не розповідав. Він був скромний, тихенький, і за це вона його любила. Що сталося з цим чоловіком, аж він захотів, щоб його ім’я пишалося над футбольним стадіоном?

Вона почала робити те, чого не робила ніколи впродовж їхнього спільного життя, — нишпорити в його столі, переглядати його папери, читати його пошту і мейли. Тітка хотіла знати правду. Вдома вона нічого не знайшла, тож, скориставшись тим, що він був у суді, зайшла до його кабінету і замкнулася там під якимось приводом. Знайшла там теку з його особистими паперами й дізналася, що дядечко Сол пообіцяв університетові шість мільйонів доларів. Вона очам своїм не повірила. Перечитала ті папери кілька разів. Як міг утнути таке її чоловік? Навіщо? І, головне, де він узяв такі гроші? Що він від неї приховував? У неї було таке враження, наче вона перебуває в полоні страшного марення. Вона зачекала, поки він прийде до кабінету, і почала вимагати пояснень, але він сприйняв її відкриття спокійнісінько.

— Тобі не варто було порпатися в моїх паперах. Особливо тут. У мене є професійні таємниці.

— Не пересмикуй, Соле. Шість мільйонів доларів! Ти обіцяв шість мільйонів доларів? Звідки ти візьмеш такі гроші?

— Тебе це не стосується!

— Соле, ти мій чоловік! Як це воно мене не стосується, га?

— Бо ти нічогісінько не зрозумієш.

— Скажи мені, Соле, благаю тебе. Де ти взяв такі грубі гроші? Що ти приховуєш? Ти зв’язався з організованою злочинністю?

Він зареготав.

— Що ти оце вигадуєш? Іди звідси, прошу тебе. Вже пізно, а мені треба попрацювати.

Я не знав, що там у них коїться. Я бував як не в університеті, то з Александрою. З нею я був щасливий. Вона знала мене краще, ніж будь-хто, вона найдужче мене розуміла. Вона читала мої думки, вгадувала навіть, що я хотів сказати, перш ніж вимовляв те вголос. Уже рік минув, як вона закінчила університет, і тепер намагалася промкнутися в музичний світ, та кар’єра її не ладналася. Мені не дуже подобався продюсер, з яким вона працювала. Здавалося, що він просуває радше її образ, аніж музику. Він казав, що все пов’язане, та я не погоджувався з ним. З її талантом слід було поводитися не так.

Я намагався пояснити їй це, намагався сказати, що їй передовсім треба прислухатися до самої себе. Вона писала чудові пісні, а її продюсер, замість того, щоб сприяти розквітові таланту, гальмував її творчість, заганяючи у вузькі заяложені стереотипи, що начебто подобаються більшості. Структура: вступ, куплет, рефрен, другий куплет, проспівування, підступ до рефрену, фінальний рефрен. Перший рефрен тривав одну хвилину. Продюсери робили з музикою те саме, що з фільмами та книжками, — вони підганяли її під стандартну схему.

Часом вона занепадала на дусі. Казала, що нічого не досягне. Що ліпше буде покинути це діло. Я намагався підбадьорити її: часом покидав університет і приїздив на ніч до Нью-Йорка.

Зазвичай я знаходив її сумну, вона сиділа в кімнаті. Я умовляв її струснутися, взяти до рук гітару, а потім провадив її до бару, де можна було поспівати на сцені. І щоразу відбувалося те саме: вона просто-таки заряджала слухачів. Після