Читати книгу - "Новий Атлантис, Selene Evance"

Те, що я відстоювала ідею вигнання Лукаса й Тати в іншу країну, звісно, нікому не подобалося. На зазвичай безбарвному обличчі Еллінтона-старшого проступали такі емоції, на які, як я вважала, він не був здатний. 

Але якби їх прикінчили, я б цього не пережила. І Кіан, мабуть, це прекрасно розумів. Важче це все було реалізувати, не наробивши шуму, провівши всі потрібні операції та убезпечивши саму організацію від подальших загроз. 

Можна вважати мене прямою загрозою?

Проводжати старих друзів у вигнання я не стала. Мені вистачило обіцянки й доказів від Кіана, що Лукас вирушає в Мексику, а Тата — у Камбоджу. Усе їхнє майно конфіскували, усе, чим вони володіли, забрали Хоча через рейди Кіана на склади Тати забирати лишилося небагато. Лукас отримав кілька поранень і струс, Тата обійшлася простреленою рукою.

Тепер у мене був гараж, куди я наважилася завітати лише за два тижні. Надто порожньо. У холодильнику все ще стояв з десяток пляшок з пивом та колою, горою тулилися бутерброди й два шматки піци. Усе таке Лукасове. Того Лукаса, якого я любила як батька, а не того, який намагався мене викрасти. 

Усередині все так скрутилося від майже фізичного болю, що на очі навернулися сльози. Проплакавши на старому дивані три години, скрутившись калачиком, я зачинила двері й поїхала до океану. 

Останній, фінальний, забіг я, звісно, пропустила, як і Кіан та Тата. Краєм вуха навіть десь чула, хто переміг, але до ладу так і не запам’ятала, чи то Кенджі, чи то Ірван. Ільяс потрапив у першу трійку. 

Мені цього було достатньо. Тепер я сідала за кермо так, ніби швидкість здатна вимести з голови думки. Але найчастіше цього не траплялося. 

У певні миті мені видавалося, що я надто не готова до таких змін, видавалося, що я більше втратила, аніж здобула, і цей стан було важко побороти. Тиждень прожила у своїй квартирі, засинаючи лише на кілька годин, не знаючи, до чого себе приладнати й чим себе зайняти. Мені не хотілося нічого, я перекрутила свій графік, збила його вщент, цілими днями валяючись на ліжку й туплячись у стелю. Стрес накотився на мене надто пізно, у голові лунали звуки пострілів та вибухів, серце калатало, як скажене. Кіан ненавидів мене за те, що я не відповідала, не відчиняла двері, не озивалася.

Він так спочатку й казав: «Я ненавиджу тебе, Вів'єн». 

Тільки прізвище чомусь моє не називав. 

Я йому не відповідала, не казала, що ненавиджу, тому що насправді я його не ненавиділа, хоч, як йому здавалося, мала право. 

Я ненавиділа себе. 

У четвер він просто прийшов, сів під дверима й висловив мені все, що хотів. Ні слова про те, що я невдячна, що він зробив усе, як я й хотіла, а мені однаково не так. Прозвучало лише те, що він мене розуміє. І, якщо що, я знаю, де він живе. І що його подушка досі пахне моїм шампунем для волосся, і він не дозволяє прибиральниці, яка приходить раз чи два в тиждень, прати її. І що його квартира більше не відчувається домом без мене, що в коридорі біля моїх дверей йому краще, аніж удома. Брехун. 

Я, притулившись спиною до стінки, слухала його й засинала під його голос. А затим він таки поїхав, і знову час почав тягнути мене за собою. 

У четвер вночі, так і не заснувши, я склала найважливіші речі в сумку, закинула в Міллі й приїхала до Кіана, з третього разу пригадавши, куди їхати. Я з'явилася біля його дверей заспана, утомлена й, мабуть, ще й у сльоза, розтираючи їх по щоках, голосно шмаркаючи й намагаючись не розбудити сусідів. 

Він лише на мить подивився на мене, а потім загріб в обійми з головою, закривши руками від усього світу. 

Він мовчки забрав у мене сумку, мовчки (з дуже виразним поглядом) зробив мені чаю — на щастя, без млинців, — заплів мені волосся й, міцно-міцно обійнявши, уклав біля себе спати. Мабуть, знав, що я не буду проти. 

І я не була проти. Він теж не був.  

І в четвер уночі, мабуть, стояла година третя, коли мене нарешті здолав затяжний та глибокий сон. З очей котилися сльози, але я однаково заснула. Кіан лише притискав до себе сильніше, коли я вовтузилася під ковдрою, дихала йому в ключицю, намагаючись підлаштувати свої вдихи й видихи під його. 

І навіть якщо я теж не давала йому нормально заснути.

— Я нескінченно радий, що ти приїхала. Мені так спокійно з тобою, Вів, — зненацька прошепотів він мені у волосся, повільно схилився, пошарудівши постіллю, і м’яко поцілував мене в плече. З усіх боків нас покривала м’яка темінь та тиша, нічого не було чути, крім цих коротких рухів та шепоту: — Чи то радше… я просто не можу описати цього. Я люблю тебе сильніше, аніж люблять самих себе, сильніше, аніж це можна уявити. Мені так спокійно й так добре, Вів, як ніколи до цього. Батько казав, що найгірша втрата в битві — це втрата голови. Здається, я втратив себе десь біля тебе. І більше не зміг знайти. 

Я коротко всміхнулася крізь напівсон і, скрутившись калачиком біля його боку, таки забулася. 

Я теж люблю тебе, Кіане Еллінгтоне.