Читати книгу - "Замирення"

— А чи сприяла НСБ, свідомо чи несвідомо, створенню Нуль-зони?

Лоурі скидається і на приголомшеного, і водночас на розвеселеного, поза жодними поясненнями ясного розуму й тверезого глузду.

— Ні, звісно, ні. Ні, ні, ні! Ось чому Джек міг тримати це в таємниці, тишком-нишком. Просто не у тому місці не в той час — бо інакше мені довелося б… Я вжив би заходів. — Але тобі здається, він хотів сказати, що повбивав би їх усіх. — І тут виявляється, що Джек запустив це, переважно з власної ініціативи, і, я гадаю, ми цьому навіть поаплодуємо, еге ж?

Над тобою маячать старі маяки, бойові гармати, обрізи рушниць, щілини бетонних бункерів.

Чи ти віриш Лоурі? Ні, не віриш.

Невеличкий гравійний пляж, де ви обоє стоїте, на певній відстані від підробленого маяка. Окантований в’ялою травичкою, і, просто біля води, — лінія скель, порослих білими лишайниками. Сліпуче сонце якоїсь миті затемнюється хмаринами й тінню, блідо-лазурова морська гладінь раптово Сіріє. Видра бачить тебе вистежену й чатує, коли ти підходиш ближче. Постійний оглушливий монолог клацання і свисту, й Лоурі вважає, що дещо у цих звуках його паплюжить — мабуть, колись раніше бачив цього звіра. Він починає кричати на видру, а видра не припиняє «розмови» та виринає у несподіваних місцях, тому Лоурі ніяк не може націлитися, аби жбурнути в неї галькою, якою планує пробити видрі голову. Ти сідаєш у скелях, спостерігаючи це видовище.

— Чортова тварюка. Клята, чортова тупа тварюка.

Видра демонструє рибину, яку оце спіймала, плаває на спині, а в очах хлюпочеться дивний сміх, якщо цей звірок узагалі вміє сміятися.

Видра пірнає, і виринає, і зникає, і знову з’являється. Камінці гальки, які шпурляє Лоурі, безслідно щезають, не досягаючи цілі, — видра, певно, гадає, що це така гра.

Але ця гра за якийсь час набридає видрі, і звір надовго пірнає, а Лоурі стоїть, рука в бік, друга — зціплена в кулак, і шастає очима, чи з’являться брижі на воді в новому місці, — здається, прагнучи вгадати, як довго втримається видра під водою без повітря, який у цієї тварини є спектр варіантів, де вона може виринути на повітря. Але видра так і не з’являється, а Лоурі так і стоїть, підпираючи скелю й тримаючи каменя.

Чи Лоурі монстр? Він монструозний у твоїх очах, бо ти знаєш, як він тримає Центр, усі частини Центру, хоче, аби всі скакали, як він скаже… до того часу, коли його інтриги і подвійна гра, його царство терору ослабнуть, його влада, його воля назавжди впадуть, але сліди його руки, влади і волі безповоротно позначаться на стількох місцях. Його привид іще багато років невідступно переслідуватиме всіх, дасться взнаки багатьом людям, і навіть якщо найдрібніші деталі про таку людину як Лоурі будуть вичищені з усіх систем, то все одно ці системи відтворять його образ тільки завдяки надзвичайній владі та силі його впливу.

Ти виймаєш фото мобільного телефону, злегка підштовхуєш Лоурі та примушуєш узяти цей знімок. Лоурі полотніє, намагається повернути фото, але ти намагаєшся наполягти, щоб він тримав його. Він стискає цю світлину разом із камінцем, наготованим для видри. Він випускає камінь, але більше не дивиться на фотографію.

— Лоурі, я вважаю, ти збрехав щодо цього телефону. Я думаю, це твій телефон. Із першої експедиції. — Ти усвідомлюєш, промовляючи ці слова, що зайшла надто далеко, але готова зайти ще далі.

— Ти не знаєш, чи мій це телефон.

— У нього довга історія.

Лоурі:

— Ні. — Неухильно. Рішуче. Остаточно. Не дозволяючи жодних трактувань. Жодної грубості. Жодного обурення. Жодна зі звичних драм репертуару Лоурі. — Ні. — Жодної можливості пробити запону, знайти бодай якийсь проблиск світла між двома літерами цього слова, тож тобі доведеться переступити межу.

— Ти працюєш на них? Чи в цьому проблема? — Ти зумисно називаєш це невизначено — «на них».

— На них? — Сміх, який опікає. — Що таке, яка проблема з цим телефоном? — Так і не зізнається.

— Чи є у тебе в Нуль-зоні якась незавершена справа? Чи є щось таке, чого ти не розповів нам про першу експедицію?

— Нічого, що б тобі допомогло. — Тепер уже гіркіше. Цей тон спрямований на тебе — бо ти влаштувала йому таку засідку. А чи на когось іншого?

— Лоурі, якщо ти мені не скажеш, чи твій це мобільний телефон, чи ні, я негайно їду до Центру і все їм розповім: і про НСБ, і звідки я, і як ти це приховував. Зроблю все, аби тебе назавше викинули.

— Тоді з тобою теж покінчать.

— Зі мною й так усе покінчено… ти знаєш.

Лоурі відповідає поглядом, де навпіл і агресія, і якийсь таємний біль, що тепер випливає на поверхню.

— Тепер до мене дійшло. Ґлоріє, — каже він. — Ти готова піти на самогубне завдання і просто хочеш, аби все відкрилося, навіть якщо воно неважливе. Ну добре, тобі слід знати: якщо ти ділитимешся бодай з кимсь, то я…

— Ти перекручував дані, — кажеш йому. — Якби ми скористалися власними методиками, Лоурі, то що знайшли б у твоєму мозку? Що там крутиться?

— Та якого дідька ти смієш? — Він аж здригається від люті, але не рухається, не відступає ні на дюйм. Це не заперечення, хоча, може, воно і є. Провина? Чи здатен Лоурі відчувати провину?

Тепер ти шукаєш опори, промацуєш ґрунт, не певна у тому, що кажеш правильні слова:

— Чи в першій експедиції ти спілкувався з ними? З Нуль-зоною?

— Я не назвав би це спілкуванням. Це все у тих особових справах, що ти бачила.

— Що ти бачив? Як ти це бачив? Чи були ми приречені до твого повернення, чи ще задовго до нього?

— Там ніколи не вийде великої безпомильної теорії, Ґлоріє. Ми її ніколи не знайдемо. Не за наших життів, і то буде запізно. — Лоурі намагається заплутати сліди, замилити тобі очі. — Знаєш, нині вони дивляться на воду в кратерах Юпітера, там є наші не надто таємні організації-побратими. Там може бути таємне море. Там може бути життя, просто у нас під носом. Але тут у нас під носом завжди було життя — просто ми сліпі як кроти, аби це побачити. Ці чортові питання… вони нічого не значать.

— Джиме, це свідчення про контакт. Те, що знайшовся конкретно цей мобільний телефон у Нуль-зоні. Це означає певне впізнавання і розуміння.

— Ні… випадковість. Випадковість. Випадковість.

— Вона хоче поговорити