Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

Субота здивовано вилупив очі:

— То ти думаєш, це він сам її припер?! Лічно?

— Нє, блін, Христину попросив! Таке ляпнеш…

— А в чому ребус?

— Підозрюю, що в усьому, — Андрій повернувся до руки, щоб зробити ще один знімок. — Наприклад, пальці особливо складені. Вказівний і середній — витягнуті, мізинець і безіменний — притиснуті до долоні. Бачиш?

— Я думав, це случайно.

Андрій закотив очі й важко зітхнув.

— А я думаю, він добряче попітнів, щоб зняти трупне задубіння й надати руці потрібної форми.

— Йо-майо… — брови Суботи здивовано злетіли вгору, і він із повагою подивився на Андрія. — І шо це означає?

— Це означає, що треба сідати й думати. Дивися далі: кубик цукру у вигляді гральної кістки…

— Внатурі цукор! — зрадів Субота. — Я й не помітив.

— Я казав тобі, що під заводом є місце, де він або вбиває, або ховає тіла! А ти не вірив.

Субота насупився.

— Цятки на кубику намальовані фломастером. Не знаю, що це означає. Кубик… Гра… Випадок… Треба думати. Ну і синя таця.

Субота, прихилившись до одвірка, спробував зазирнути під прикріплену до дверей інсталяцію.

— Це не таця! — здивовано підсумував він. — Це тарілка від супутникової антени.

— Непогано, — кивнув Андрій. — Молодець. Хоч би що це означало…

Андрій нахилився, майже торкаючись щокою до дверей, і кінчиком пальця ледь підняв краєчок браслета, намагаючись побачити його зворотний бік.

— Не займай, ти шо! — обурився Субота.

— Цікаво, — сказав Андрій і відійшов. — Браслет надітий навиворіт. Спеціально, щоб ми прочитали ім’я…

Субота вийняв із течки бланк і взявся заповнювати протокол огляду місця злочину.

— Ти поки йди собі, спи-оддихай, як ото кажуть, — сказав він Андрієві. — Чого ото обом не спать, правильно?

— Виспався, — відмахнувся Андрій.

За вікном знову був туман. Тиша. Субота ще двічі виходив телефонувати. Виявилося, група далі, ніж він думав. Їдуть. Потім задзвонив телефон дільничного, і в безгомінні порожнього готелю цей звук здавався найгучнішим у всесвіті.

— Да! — стривожено відповів Субота. — Ага… Поняв! Ага… На мості через десять хвилин, поняв. Уже їдемо, да.

— Що на мосту? — запитав Андрій, коли той поклав слухавку.

— Групу зустріти! Вони ж не мєсні.

— То їдь давай, — кивнув Андрюха.

— Ти той-во… Зганяєш на моїй тачці?

— Чого це я?

— Так я ж протокол заповняю. І перегар…

— Що перегар? — не второпав Андрій.

— Од мене — перегар.

Субота підійшов ближче і для переконливості дихнув. Насправді міг би й не підходити — характерне амбре давно поширилося по всьому коридору.

— А там же офіцери з області, — пояснив дільничний. — Я даже не знаю, хто іменно. А тут я з таким факелом — за рульом. Врубаєшся? Вже хоча б не за рульом…

— Добре… — неохоче погодився Андрій.

— І жувачку на звороті купи, га? — Субота тицьнув йому ключі і двадцять гривень. — Цілодобовий магазин рядом з площею…

— Та я бачив…

— У тебе ж мій телефон єсть? Набирай, якшо шо.

— Прямо на мосту чекати?

— Ну так, щоб вони переїхали — а тут ти стоїш. Поняв?

— Зрозуміліше нема куди.

«Опель» дільничного деренчав і похабно вихляв багажником на поворотах, але на місце доїхав без пригод. Темно, лише блякло відсвічує сніг. Туонь скидалася на чорну безодню. Міст зникав у суцільному тумані десь на середині, протилежного берега наче й узагалі не було.

Андрій зупинився на краю дороги, намагаючись не надто з’їжджати в сніг, фар не вимикав.

Уже хвилин за п’ять його почало хилити в сон, тож він вийшов і пішов до мосту. Повітря було свіже, але зовсім не холодне. Пахло річкою.

Він міркував, а чи не поїхати звідціля завтра вранці разом зі слідчою групою. Він таки зібрав тут якусь інформацію, накидав психологічні портрети… І навіть якщо якийсь там геть продажний Харитон почне пхати палиці в колеса, то він знайде в обласному управлінні когось, кому не все одно. Або — повернеться до Києва. Які шанси, що зникла дитина — досі жива? Уже ж фактично п’ятниця. У найкращому разі (відверто кажучи, це фантастичний варіант), пошуки можуть розпочатися в обід.

Це якщо мер раптом особисто візьметься допомагати, якщо божевільний Науменко перестане молоти маячню про реінкарнацію, якщо волонтерів приженуть копняками… І якщо Субота кинеться обшукувати подвір’я. А увечері збігає п’ята доба. І взагалі — чи хоч якась імовірність, що пошуки розпочнуться без втручання з області? І чи варто заради цієї примарної ймовірності ризикувати втратити ще один день? А так — зранку він буде в обласному управлінні. Візьме нарешті міські номери, додзвониться до Валери…

— Ви Андрій?

Він здригнувся. До нього йшов якийсь чоловік, але у світлі фар з-за його спини неможливо було щось роздивитися, лише силует.

— Так… — відповів він, прикриваючи очі долонею. — А ви?

— Я теж прийшов групу зустрічати, — відповів незнайомець. — Вони вам дзвонили? Довго ще?

— Ні, ніхто не дзвонив. Я тут хвилин п’ятнадцять уже… Як вас звати?

— Наберіть Віталіка, запитайте, де вони. Неохота мерзнути.

Незнайомець був за два кроки. Андрій хотів іще раз запитати, як його звуть. Устиг помітити, як той встромив у кишеню ліву руку, — і навіть ступив крок уперед, готовий перехопити руку того чоловіка, якщо раптом той дістане ножа чи пістолета. Але незнайомець ударив справа. Коротко і сильно.

Останньої миті Андрій відреагував на рух і спробував ухилитися, прикриваючи плечем підборіддя. Удар прийшовся у вилицю, трохи ближче до скроні — дуже потужний і дуже дзвінкий.

«Кастет», — падаючи, подумав Андрій.

І ще одна думка, перш ніж знепритомнів:

«Арсен».

Розділ 34

Ваш вихід, Андрію Олександровичу

Тиша. Ні далекого валування собак, ані свавільного каркання вороння. Гнітюче, спустошливе безгоміння.

Андрій лежить на спині, дихаючи ледь помітно, наче спить. Напівпрозорі завитки пари здригаються біля ніздрів і вмить розсіюються. Талий сніг розтікся по обличчю, лишивши сірі доріжки. У кутиках заплющених очей стоять калюжки води, і перші полиски майбутнього світанку, відбиті напрочуд безхмарним небом, виграють у них рожевуватими відблисками.

Ось він стиха застогнав, перевернувся на бік і розплющив очі. І знову стогін, але тепер — голосний, сповнений муки і болю. Судомно затрусився всім тілом, згорнувся равликом, важко закашлявся. Було страшно і холодно. Якби цієї ночі був мороз, він би не прокинувся. Але просілі кучугури, що втратили пишність, свідчили про те, що нижче нуля температура не опускалася. Андрій насилу зумів перевернутися на живіт, підтиснув коліна і став навкарачки. Із третьої спроби зумів підвестися, й ледве встояв — усе тіло страшенно