Читати книгу - "Ярослав, Ольга Вільна"

Тому що так не буває!

– А мені ще пояснювати усе батькові, – Олег, він же Ярослав, раптом якось змарнів.

– І відновлювати нам документи. І відшкодовувати збитки, – настрій трохи покращився. Те, в що вона досі не вірила, але на що сподівалась таки, могло стати реальністю. Принаймні, ідентифікований однозначно «Імператор» справді міг би закрити частину проблем.

Хлопець глянув на неї, як на справжнього ворога держави. А потім якось дуже глузливо додав:

– А тобі вчити біографії моєї сім’ї. – І додав не без задоволення, смакуючи кожну промовлену літеру: – Рюриковичів.

Романа завмерла. Пригадала свою випадкову обітницю. Огледіла щасливого хлопця перед собою, його щиру і світлу посмішку. Зітхнула.

– Я таки знаю, чому в тебе нема друзів, – Олег-Ярослав здивовано кліпнув очима. – Ти нудний і злобливий егоїст. Жодного співчуття чи емпатії до сторонніх.

На душі стало легше. Олег чи Ярослав, допоки це не мало значення. Просто хлопець, із яким вона втрапила у величезну халепу, і який мало не помирав у неї на руках, зараз виглядав краще, здоровіше. І навіть трохи розслаблено.

«Якщо мені документи відновлять і гроші повернуть, я навіть прийму той жахливий факт, що він один із Рюриковичів».

*******************************

Центральним і головним предметом музикальної зали вважалось фортепіано виробництва фірми Безендорфер, подароване австрійським імператором. Окрім роялю, монархові довелось віддати Руському князю ще й буковинські землі, однак останні потім неодноразово міняли правителів, то відокремлюючись, то повертаючись під руку Києва. А рояль назавжди лишався у власності Рюриковичів, над чим в тісному сімейному колі частенько посміювались.

Виконана в світло-зелених тонах зала об’єднувала їдальню з бальною залою та галереями. І була частиною ансамблю парадних приміщень, доступних проханим гостям палацу. В особисті кімнати княжичів та князя доступ завжди обмежувався, через що зустрічі родичів часто відбувались саме в музикальній. Найбільш затишна та світла, вона видавалась ідеальною для комфортного відпочинку та безтурботних посиденьок.

– Щось нове стало відомо?

Радислава зупинилась, неквапливо повернулась. На кріслі, біля старого роялю, сиділа Христина. Дівчина підібрала ноги і задумливо дивилась в простір кімнати. Червоні туфлі валялись на килимі, безпечно скинуті власницею.

– Бо мені передають тільки новини з каналів, – продовжила. – Це бісить.

– А що кажуть в новинах? – Радислава підійшла до троюрідної сестри і вмостилась у сусідньому кріслі. Їй справді було цікаво, що стало відомо загалу, і які репортери зробили з цього висновки. А Христина з родини найбільше любила збирати різноманітні плітки. Часто навіть сама вигадувала, як траплялись натхнення та нагода. Не надто хороша характеристика, але зараз вельми корисна для самої Радислави.

– Ярослава вбили. І ти знову станеш спадкоємицею трону. Тимчасово, – останнє протягнула майже по складах. – Не вірю, що ти на це погодишся.

– Ніколи, – хмикнула у відповідь.

– То що до іншого? Ярослав помер? – дівчина почала накручувати чорний локон на палець, проводячи поглядом по візерункам килима.

«Князь заборонив розголошувати інформацію», – нагадала собі, зберігаючи тишу.

– Облиш, ти пів дня провела в кабінеті дядька. Це ж очевидно, що ти маєш хоч щось знати, – роздратовано видала Христина. І повернулась в бік Радислави, зосередивши на ній палаючий погляд. – Нас притягнули сюди під конвоєм. Заперли під наглядом посиленої охорони. І хтось щось пояснив? Мені нудно!

– Поки нема офіційної інформації, – врешті вирішила хоч якось відповісти. – Тіла не знайдено, і тому всі чекають.

– Клас, – дівчина скрушно відвернулась.

Радислава тільки посміхнулась на це. Христині було сімнадцять років. Висока, чорнява красуня з королівської родини. Без прав на корону, однак при титулах та чималих статках. Яскрава представниця золотої молоді – Радиславі такого щастя не випало – була відома легковажною поведінкою, частими вечірками та шаленими розвагами. Вона зрідка з’являлась в університеті, переважну більшість часу проводячи в подорожах та на раутах. Тож сидіти під вартою в домі князя їй очевидно не подобалось.

– А готель справді так сильно постраждав?

– Ritz? – здивовано. Вона була впевнена, що зараз почує журливу історію про згаяний в Києві час. Натомість вони продовжили говорити про вибух. – Повністю розтрощено. Наскільки мені відомо, постраждали і сусідні будівлі. Тож найближчим часом там зноситимуть майже частину кварталу, щоб відновити комунікації і розчистити місця для майбутніх споруд.

– Шкода, – зітхнула Христина. На що Радислава повністю зосередила на ній увагу.

– То тебе готель цікавив?

«Серйозно?»

– Лад збирався мені там освідчитись на Новий рік, – мрійливо. А потім зітхнула. – Звісно я про це не мала знати, але… тепер вже яка різниця?

– Лад?

– Син барона Ржевського, Лад Ржевський. Симпатичний хлопець. Я з ним зустрічалась деякий час.

– О, і тому він вирішив тобі освідчитись? – саркастично, але співрозмовниця цього не помітила.

– Такий романтик, правда? – дівчина радісно сплеснула долонями. – Називає мене не інакше як принцеса. Дарує квіти. Минулого разу подарував трояндовий букет зі ста одної квітки і діамантовий браслет. А тут він забронював для нас цілий поверх і ресторан на даху. Все мало бути дуже милим. Салют. Шампанське. Квіти.

Радислава обережно хитнула головою, розглядаючи родичку. І повільно осмислювала почуте. Особливо її насторожив момент, що її троюрідна сестра за кілька місяців мала зупинитись в тому самому номері, де було встановлено найбільшу кількість вибухівки. І дах. Дах, який знесло на кілька поверхів вниз.

– Звідки ти про це знаєш? – обережно перепитала, намагаючись жодним чином не виявити справжню зацікавленість. – Цих готелів безліч.