Читати книгу - "Утрачений рай, Джон Мільтон"

Пожар не гасне, люде мруть.

Конають в тюрмах, голі босі…

Діти нехрещені ростуть,

Козацькі діти.

(Шевченко, ПЗТ, т. І, с. 103).

400. Мудрий Соломон… – біблійний цар Ізраїля (з 1015 по 975р. до н. е.). Продовжив розширення своєї держави за рахунок сусідніх племен, дипломатично потураючи їхнім звичаям.

407. «Геєна чорна», вогненна тощо – в Євангелії синонім пекла. Походить від назви урочища Ге-Енном коло древнього Єрусалима, що значить «Енномове» (Єремія, VII, 31-32). Там у давнину здійснювали людські жертвоприношення, і це слово наводило жах.

411. Хемос, божок Моаву… – за Біблією, бог племені на Схід од Мертвого моря, де, йдучи з Єгипту, ізраїльтяни зупинялись на постій і «розпутничали з дочками Моаву» та «пристали до Ваал-Пеора». За це ревнивий бог ізраїльтян наслав на свій народ пошесть, од якої згинуло їх 24 тисячі (Числа, XXV, 1-9). у поетичному зображенні Мілтона, Пеор – це той же Хемос. Ритуальні грищатна його честь так припали до вподоби ізраїльтянам, що вони іще понад 750 років оддавалися їм, як випливає з Біблії. Потім фанатичний цар Іосія, убиваючи жерців, палячи, руйнуючи, викидаючи з могил кості, – насаджував єдиного абстрактного бога. З цього читач краще збагне напругу Мілтонової оповіді.

422. Вдалім і Аштаропг – форма множини від Ваал та Апггар. Перше ім’я входило як компонент із значенням «владар» в імена багатьох богів; друге є зведенням різновидів близькосхідної богині плодючости, кохання й нічного неба, в тому числі і фінікійської Астарти, про яку мова нижче. Тут згадка про множинність є зачином поетичної думки про те, що творчі або руйнівні сили у нас безмежні щодо об’єктів дії та про необхідність підпорядкування їх «живому» началу.

436. Ниць падали у нож тим бовванам. – Перемогам і поразкам народу в численних війнах Біблія дає одне пояснення: заступництво Бога або його кара за поклоніння іншим богам (Кн. Судців, III, 7-8). Так Мілтон «заземлює» високу поетичну думку.

444—447. Дівчат сидонських // …Цар великосердно-жонолюбний. – Поетична згадка про мрійні обрядові хороводи у фінікійському місті Сидоні та Сіоні (Єрусалим) переходить у посилання на женолюбство царя Соломона. За Біблією, цар «любив багатьох чужинок» і «тулився до них у коханні» так сильно, що «мав сімсот жінок царівен і триста наложниць», – отож і будував жертовники їхнім богам (Кн. Царів, IX, 1-8).

450—453. Таммуз; Адоніс – у давнину хліборобський бог вологого проростання та посушливої смерти в Фінікії, Лівії, Сирії; коханець Астарти. Від річки Адоніс на весь Близький Схід і в Грецію поширились адонії – обрядові голосіння за помираючим богом, щоб той кожного року воскресав. Міфотворча фантазія давніх фінікійців і греків потім перетворила його на юного красеня Адоніса, улюбленця богині кохання, смертельно пораненого диким вепром. В еротизованих обрядах на його честь жінки й дівчата приносили в жертву власне волосся або ж цнотливість. Те, що у біблійного пророка викликало осуд (Єзекїіпь, VIII, 13-14), у Мілтона стало поетичною картиною.

468. Дагон – за Біблією, філістимський бог рибалок чи хліборобів. Філістимці, після одної з перемог над ізраїльтянами, захопили у них вистелену золотом священну скриню і, як цінний трофей, занесли у храм власного бога. Бог ізраїльтян скористався з нагоди, щоб показати зверхність над Дагоном: розбив його ідола і – своїм звичаєм – став вигублювати від малого до великого городян кожного з міст, куди перелякані філістимці переносили дорогоцінну (шкода ж і кинути) скриню, – так що «лемент того міста здіймався до небес» (Кн. Царів, 5). Поетичність цих картин і людські пристрасті, ними виражені, говорять самі за себе.

469. Рімон – за Біблією, ще один приклад конкуренції богів (себто людських пристрастей і сил), цього разу з перемінним успіхом. Багате й сильне арамейське царство в Сирії переважало давній Ізраїль. Отже, щодо нього зверхність ізраїльського бога над сирійським Рімоном, хоч-не-хоч, проявилась не традиційними спустошеннями, а – висловлюючись по-сучасному – в мирному змаганні на полі медицини. Прокаженого сирійського воєначальника Наамана зумів зцілити тільки єврейський пророк Єлісей – іменем свого бога і патріотизму: «Помийся в річці Йордані!» Сирієць обурився: «Хіба Абана і Фарфар, ріки дамаські, не крали всіх вод ізраїлевих?» Але зрештою, мусив визнати пріоритет ізраїльського бога і ріки (Кн. Царів, V, 10-15). До речі, згадуючи про це, Мілтон-поет використав музикальні назви якраз сирійських рік. Через 150 років, коли могутня Ассирія підкорила Дамаск, туди на правах її сателіта ввійшов юдейський цар Ахаз. Своє захоплення тамтешньою обрядовістю та силою своїх покровителів він переніс власну столицю Єрусалим (Кн. Царів, XVI, 10-20). Мілтон згадує це з більшим осудом, ніж Біблія: багата обрядовість і груба сила йому не імпонують.

481-485. Бундючний почет… // Розбрівсь… // у звірів..//І порозбещував… – У давньому Єгипті Озіріс, Ізіда та їхній син Гор – головні боги Неба – Сонця і Землі-Плодючости та їх синтезу; численні інші боги втілились у звірів, птахів, плазунів. Грецькі міфи пояснювали це необхідністю ховатись од повсталого титана Тифона. За Біблією, євреї під впливом єгиптян теж зробили собі ідола – золоту скульптуру теляти (Вихід, XXXII:4). Звідси вираз «золотий телець», що в Мілтона (також і нашій мові) символізує владу золота й оскотинення людини.

487—488. Цар їх Відступник…//зображав…//биком//Єгову гнівного. – За Біблією, бог Ізраіля, демонструючи свою могутність та благовоління до євреїв і попередивши їх про це, – одної ночі «пройшов над Єгиптом» і вбив там усіх первонароджених: «від первородного фараонового», «до первородного в’язневого, також «усіх первородних у скотини» (Вихід, XII, 29). Це лихо (та дев’ять інших подібних) не підірвало ідолопоклонства, бо й через 500 років десять єврейських племен (із дванадцяти) відкололись від Єрусалима, проголосили царем кмітливого Єробоама (що повернувся з єгипетської еміграції), – і знову було вилито золотих тельців для поклоніння (Кн. Царів, XII, 28). Читач повніше збагне напругу Мілтонового посилання, врахувавши, що, за Біблією, «відступника» Єробоама надихнув на все це та оберігав той же Єгова – ревнивий бог Ізраїлів (Кн. Царів, XI, 31, ХП, 24).

493. Белі сіл – цей найколоритніший з демонів (особливо в Книзі Другій «Утраченого раю») с витвором Мілтонової фантазії. У Біблії слово «беліал» означає «ледащо» або «мерзотник», а «син беліала» – як у нашій мові «сучий син».

Такими за Біблією, виявилися деякі молоді священники ізраїлевого бога (Кн. Царів, II, 12, XVII, 22). Те, що у «Беліала» не могло бути храмів чи жертовників, Мілтон дає в чудовому поетичному переосмисленні. Мовляв, Беліалові не потрібні храми: він і так витає в найвищих місцях; особливо (невтомний трудівник і республіканець Мілтон не забув наголосити на цьому!) там,