Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

Вона захоплювалася ним до нестями. Часто всідалася біля вікна, чекаючи, коли він повернеться з автомайстерні, аби крикнути:

– Чао, Ріно!

Якщо він відповідав хоча б кивком, – а таке не завжди траплялося, – стрімголов летіла на сходи, аби зав’язати коротеньку розмову: «Втомився? Що то в тебе з рукою, поранився? Тобі не спекотно у цій робі?» – і таке інше. Навіть коротка відповідь в одне-два слова викликала в неї захват. А коли їй перепадало трохи більше його уваги, то, аби подовше побути з ним, вона підхоплювала Імму й казала: «Мамо, я віднесу Імму до тітоньки Ліни. Хай пограється трішки з Тіною». Не встигала я й рота розтулити, як вона вже вискакувала за двері.

Ще ніколи ми з Лілою не спілкувалися так близько, навіть у дитинстві. Моя підлога була її стелею. Два прогони сходів донизу – і я вже в неї вдома, два прогони вгору – і вона в мене. Зранку та ввечері я чула їхні голоси: нерозбірливе гомоніння подружжя, щебетання Тіни та ласкавий голос Ліли їй у відповідь, тихий говір Енцо, який попри звичну мовчазність із донькою розмовляв охоче й часто наспівував їй пісеньки. Гадаю, що до Ліли теж долітали ознаки моєї присутності. Коли Ліла була на роботі, мої старші доньки – в школі, а вдома залишалися тільки Імма з Тіною, яка частенько товклася в мене і навіть спала, я відчувала порожнечу піді мною і з нетерпінням чекала, коли почую кроки Ліли й Енцо, які повертаються додому.

Минуло зовсім небагато часу, і життя ввійшло в норму. Деде й Ельза залюбки піклувалися про Імму, носили її з собою надвір або до Ліли. Якщо мені треба було кудись поїхати по роботі, Ліла забирала до себе всіх трьох. У той період в мене було мало вільного часу. Я багато читала, вчилася, доопрацьовувала новий роман, почувалася щасливою й сповненою енергії без Ніно та постійного страху його втратити. Стосунки з П’єтро теж покращилися. Він часто приїжджав до Неаполя, щоб побачитися з дочками, остаточно звик до злиденної пітьми моєї квартири та нашого неаполітанського акценту, особливо в Ельзи, і нерідко ночував у нас. Тоді він був чемним з Енцо, багато розмовляв із Лілою. Хоч у минулому він завжди відгукувався про неї погано, тепер мені здавалося, що він охоче проводив трохи часу в її компанії. А Ліла щоразу після від’їзду розхвалювала його з таким захопленням, якого зазвичай не виявляла ні до кого. «Це ж скільки книжок він, напевне, перечитав! – примовляла вона задумливо. – П’ятдесят, сто тисяч?» Думаю, мій колишній чоловік був для неї втіленням дитячих фантазій про тих, хто вчиться і пише заради науки, а не грошей.

– Ти теж дуже розумна, – пояснила вона мені одного вечора, – але в нього така манера говорити, що я просто в захваті. Він розповідає, як книжку читає, і водночас не такими закрученими й сухими фразами, що нічого не розбереш.

– А я – такими?

– Трішки.

– І зараз?

– Так.

– Якби я не навчилася так говорити, мене б ніхто й ніколи не сприйняв серйозно за межами району.

– Він – як ти, але природніший. Коли Дженнаро був маленьким, я мріяла, щоб він став таким, як П’єтро, хоч тоді його ще не знала.

Вона часто говорила зі мною про сина. Казала, що шкодує, що не змогла дати йому більше, що в неї на це не вистачило ні часу, ні терпіння, ні здібностей. Шкодувала, що в перші роки навчила його того, що змогла, а потім втратила віру й покинула ті заняття. Якось увечері завела розмову про сина, а з нього раптом перескочила на дочку. Боялася, що з часом здібності Тіни теж змарнуються. Я щиро хвалила дівчинку, а вона у відповідь попросила серйозно:

– Тепер, коли ти живеш тут, допоможи мені виростити її такою, як твої доньки. Енцо теж цього дуже б хотів, він сказав, аби я тебе про це попросила.

– Добре.

– Ти допоможеш мені, а я – тобі. Однієї школи не вистачить. Пам’ятаєш Олів’єро? Зі мною в неї нічого не вийшло.

– То були інші часи.

– Не знаю. Дженнаро я надала всі можливості для навчання, але хвалитися нічим.

– То район всьому виною.

Вона спохмурніла й відповіла:

– Не думаю. Але якщо ти вже вирішила жити тут, нам треба змінити район.

84

Так усього за кілька місяців наша дружба неймовірно зміцніла. Ми взяли за звичку разом ходити по покупки, а в неділю, замість того щоб оглядати одні й ті самі базарні ятки вздовж траси, просили Енцо відвезти нас із дітьми у центр, щоб покупатися в морі та полежати на сонці. Прогулювалися вулицею Караччоло або міським парком. Він садовив Тіну собі на плечі і гарцював, як кінь, бавився з нею багато, можливо, навіть занадто. Але ніколи не забував приділити увагу й моїм дітям: купував їм повітряні кульки, солодощі, грався з ними. А ми з Лілою навмисне відставали й пленталися позаду. Розмовляли про все на світі, але не так, як у юності – ті часи вже не повернути. Вона розпитувала про те, що чула по радіо та телебаченню, а я пояснювала, як могла. Ну, наприклад, розповідала про постмодернізм, про видавничі проблеми, про нові тенденції феміністичного руху – про все, що спадало мені на думку. А Ліла уважно слухала з дещо насмішкуватим виразом, лише запитувала, ніколи не висловлюючи власну думку. Мені подобалося розмовляти з нею. Подобалося її щире зацікавлення, її похвала, як-от: «Скільки ти всього знаєш. Як воно все тримається у тебе в голові». Хоча інколи мені вчувалися в її словах кпини. Коли я підбадьорювала й запитувала її думку, вона негайно замикалася, бурмотіла у відповідь: «Та ні, не змушуй мене молоти дурниці, краще сама щось розкажи!» Часто називала імена відомих людей і запитувала, чи я з ними знайома. А коли я відповідала, що ні, щиро засмучувалася. Треба сказати, що вона засмучувалася й тоді, коли я розповідала про знайомих мені відомих людей як про простих смертних.

– Отже, виходить, що вони всі зовсім не такі, якими здаються, – зробила вона висновок одного разу.

– Авжеж, просто вони добре вміють робити свою справу. А дехто може бути жадібним і заздрісним, залюбки підставить тобі підніжку, шукатиме прихильності у сильних і гнобитиме слабких, створюватиме угруповання, щоб боротися з іншими угрупованнями, поводитиметься з жінками як із собачатами, за першої-ліпшої нагоди зробить тобі масні пропозиції і хапатиме за сідниці – так само, як у нас в автобусах.

– Ти не перебільшуєш?

– Та ні. Щоб мислити та вигадувати чудові ідеї, необов’язково бути святим. До того ж справжніх