Читати книгу - "Зламані янголи"

— Зачитай нам якогось вірша, — тихо попросив він.

— Так, — пирхнув Шнайдер. — Про війну.

Раптом щось повернуло мене на периметрову палубу корабля-шпиталю. Довкола мене зібралися Ломанако, Кхуок і Мунгарто, які носили свої рани, наче відзнаки. Без претензій. Вовченята, які йшли на забій. Сподівалися, що я все це схвалю і поведу їх назад, аби почати заново.

Чим міг виправдатися я?

— Я ніколи не вчив її поезії, — збрехав я й пішов уздовж борту на ніс, де зігнувся і вдихнув повітря так, ніби воно було чистим. На лінії горизонту з боку землі вже гаснуло запалене бомбардуванням полум’я. Я трохи подивився на нього й перевів погляд із сяйва вогню на майже згаслий кінчик своєї сигари.

— Гадаю, цей квеллізм — річ глибока, — це подала голос Крукшенк, спершись біля мене на перила. — Ти, певно, з Гарланового Світу?

— Не в тім річ.

— Та невже?

— Нє-а. Вона, ота Квелла, була сраною психопаткою. Вона, мабуть, особисто спричинила більше реальних смертей, ніж уся піхота Протекторату за невдалий рік.

— Це вражає.

Поглянувши на неї, я не втримався від усмішки й захитав головою.

— Ох, Крукшенк, Крукшенк.

— Що таке?

— Крукшенк, колись ти згадаєш цю розмову. Колись, десь за сто п’ятдесят років, коли стоятимеш із мого боку інтерфейсу.

— Так, звісно, старигане.

Я ще раз захитав головою, але усмішки так і не позбувся.

— Думай як хочеш.

— Ага. Я з одинадцяти років це роблю.

— Господоньку, вже майже десятиліття.

— Ковачу, мені двадцять два, — вона сказала це з усмішкою, але всміхалася лише самій собі, дивлячись на поцятковану зорями чорну поверхню води під нами. В її голосі вчувався несумісний із усмішкою надрив. — Я вже п’ять років прослужила, три з них — у тактичному резерві. Дев’ята на курсі підготовки піхоти. А курсантів там було вісімдесят з лишком. У бойовій майстерності я стала сьомою. В дев’ятнадцять здобула капральські нашивки, у двадцять один стала сержантом зі своїм підрозділом.

— А в двадцять два загинула, — слова прозвучали значно суворіше, ніж мені хотілося.

Крукшенк повільно вдихнула.

— Чуваче, оце в тебе хріновий настрій. Так, у двадцять два я загинула. А тепер знову у грі, як і всі присутні. Ковачу, я велика дівчинка, тому поки що перестань зі мною панькатись, як із меншою сестричкою.

Я звів брову — передусім тому, що раптом зрозумів: вона має рацію.

— Як скажеш. Велика дівчинко.

— Так, я бачила твій погляд, — вона добряче затягнулася сигарою й випустила дим у бік пляжу. — То що скажеш, старигане? Познайомимося ближче, поки нас не вколошкав випад? Зловимо момент?

У мене в голові промайнули спогади про інший пляж, де над білим піском нависали схожі на динозаврячі шиї пальми, а в мене на колінах рухалася Таня Вардані.

— Не знаю, Крукшенк. Я не впевнений, що це доцільно тут і зараз.

— Злякався брами, еге ж?

— Я не це хотів сказати.

Вона відмахнулася.

— Байдуже. Гадаєш, Вардані може її відчинити?

— Ну, вона ж начебто вже це робила.

— Так, але ж і вигляд у неї нікудишній.

— Ну, Крукшенк, це, мабуть, наслідки військового інтернування. Сама спробуй його пережити.

— Полегше, Ковачу, — промовила вона з удаваною нудьгою в голосі, яка несподівано мене розсердила. — Ми в таборах не працюємо. Для цього є державний призов. Місцеві й тільки місцеві.

Я не став стримуватися.

— Крукшенк, ти не знаєш ніхріна.

Вона кліпнула, завмерла на мить, а тоді відновила рівновагу, майже відігнавши легку образу потужним спокоєм.

— Ну, гм, я знаю, що розповідають про Клин Каррери-1 Я чула про ритуальні страти ув’язнених. Судячи з чуток, страшне діло. Тож, може, спершу сам дечого навчишся, а вже потім візьмешся мене повчати, га?

Вона знову повернулася до води. Я подивився на її профіль, роздумуючи, чому втрачаю контроль над собою, й доходячи не надто приємних для себе висновків. Тоді я сперся на перила біля неї.

— Вибач.

— Забий, — сказала вона і все-таки відсунулася вбік.

— Ні, справді. Вибач. Це місце мене вбиває.

Її вуста скривилися в мимовільній усмішці.

— Я серйозно. Мене вже вбивали, стільки разів, що ти б і не повірила, — я хитнув головою. — Просто це ще ніколи не тривало так довго.

— Ага. А ще ти сохнеш за археологісткою, так?

— Це що, аж так очевидно?

— Тепер — так, — вона оглянула свою сигару, зірвала підпалений кінець і сховала все інше в нагрудній кишені. — Я на тебе не серджуся. Вона розумна, знається на тому, що ми всі сприймаємо як звичайні лякалки та формули. Справжня провидиця. Я розумію, чим вона приваблює.

Вона роззирнулася довкола.

— Ти здивований, еге ж?

— Трішки.

— Ну, так. Може, я й салага, але Істинну Любов упізнаю з першого погляду. Те, що там на нас чекає, змінить наш світогляд. Дивишся на цю штуку — і відчуваєш це. Розумієш, про що я?

— Так.

— Отож, — вона показала рукою на блискучий блідо-бірюзовий пляж за потемнілою водою. — Я розумію. Хоч чим ми після цього будемо займатися, нас до скону визначатиме те, що ми зазирнули за ту браму.

Вона поглянула на мене.

— Знаєш, це якось дивно. Я ж типу вмерла, аж раптом повернулася й мушу з оцим зіткнутися. Я не знаю, чи має це мене лякати, але це мене не лякає. Блін, я взагалі на це чекаю. Не можу дочекатися, коли побачу, що там на іншому боці.

Між нами почав зростати якийсь згусток тепла. Він живився її словами, виразом її обличчя та глибинним відчуттям стрімкого, наче бистрина, плину часу довкола нас.

Вона ще раз усміхнулася, квапливо й нечітко, а тоді відвернулася.

— Побачимося там, Ковачу, — пробурмотіла вона.

Я провів її поглядом на протилежний кінець судна, де вона, навіть не озирнувшись, ізнову долучилася до вечірки.

Молодець, Ковачу. Чи не міг би ти поводитися ще незграбніше?

У мене поважні причини. Я вмираю.

Ви всі вмираєте, Ковачу. Всі.

Траулер ворухнувся у воді, і я почув, як угорі зарипіли сіті. Мені згадався улов, який ми витягнули на борт. Смерть повисла у складках сітей, як гейша з Новопешта в гамаку. На тлі цього образу маленька вечірка на іншому кінці палуби раптом почала здаватися вразливою, загроженою.

Хімія.

Давно знайома ситуація, коли Змінена Значущість жене по організму надто багато хімічних речовин. А, ще знову подала голос ота грана вовча генетика. Про це не слід забувати. Відданість зграї саме тоді, коли тільки її й не вистачало.

Байдуже, я