Читати книгу - "Будь зі мною , Анна Пахомова"

- Пустіть, - слабим голосом поросила дівчина.  Інстинктивно спробувала звільнитись, але їй не дозволили цього зробити.

- Мені здається ти уникаєш мене, - кудись в маківку її голови проговорив Антон.

- Вам не здається! – сльози раптом випарувались, уступивши місце злості. Що він собі дозволяє?

- Віро, нам треба попоговорити, - широкі груди біля її носа сіпнулись, коли чоловік зробив глибокий вдих.

Антон гладив її спину, і Віра плавилась від цих дотиків. Бажання чинити спротив сходило нанівець. Із чистої впертості дівчина ще запитала:

- Про що?

Але вона вже капітулювала, бо піднявши обличчя догори побачила спраглий і стурбований погляд льодовито-блакитних очей Антона.

- Про нас. Віро, я боягуз і дурень! – Антон ніби боявся, що вона його не дослухає і піде геть, тому говорив швидко і преривисто: - Я злякався своїх почуттів, злякався того, що між нами відбувалось, Віро, ти надто хороша для мене, ось чого  я злякався! Я не думав, що маю право на таке щастя! Але я не можу без тебе! Я не хочу без тебе! Чи пробачиш ти мені мою малодушність?

Говорячи Волков нарешті зрозумів, що вони обіймаються з Вірою на виході із будівлі, і люди штурхають і спотикаються об них. Антон потягнув Віру в бік, боячись надто різкими рухами зруйнувати ту ниточку, що протягувалась між ним і дівчиною. Він вдивлявся в її обличчя, відмічав як загострились у неї вилиці, а блискучі заплакані очі взагалі здається займають половину обличчя!

- А як же твій бізнес? – кволо запитала Віра. – Ти казав що він для тебе на першому місці.

- Я ж кажу, що я дурень! – емоційно підхопив Антон. Він в житі так не хвилювався, було страшно до тремтячих колін, що Віра не оцінить його зізнань.  – Але без тебе мені більше нічого не треба. Я не можу працювати, я не можу ні про що думати, окрім тебе. Я тільки те і роблю, що дивлюсь на телефон з твоєю фотографією частіше ніж шістдесят разів на хвилину!

- Ти забрехався, - з насмішкою промовила Віра, хотілось сміятись, щоб розрядити ту напругу, яку вона відчувала кілька митей тому. І відчула, як напружились Антонові руки. – Якби ти стільки дивився в телефон це б значило, що ти взагалі не відриваєш погляд від екрану!

-  А так і є,  - запевнив її Волков. – Чиста правда.

Віра таки пирснула нервовим сміхом. Але різко осіклась, усвідомивши, що поводить себе не серйозно.

- То чого ти тепер хочеш? – насторожено запитала дівчина у Антона.

- Хочу тебе, - впевнено промовив Волков. – Хочу познайомити тебе з сином, а потім забрати до себе до дому і тримати в ліжку до тих пір, поки ти остаточно мене не пробачиш. Ти ж пробачиш?

- Уже, - погодилась Віра. Вона нарешті усвідомила, що все що говорить Антон – серйозно. В середині неї здіймалась ціла буря емоцій, від полегшення до безпричинного бажання хіхікати. Це було так, ніби на неї тиснули увесь час, ніби небо нависало на її плечах, а тепер хтось забрав ї ношу, і стало легко-легко!

Антон накинувся на її губи, закріплюючи успіх. Він пестив жадані пелюстки своїми губами, відчуваючи солоний присмак Віриних сліз, і корив себе за кожну Вірину сльозинку, причиною якої він став. Просився язиком в середин її роту, і Віра слухняно відкривалась під його натиском. Ніби вперше їх язики переплітались, вивчаючи один одного. Увесь світ перестав існувати для неї, і вона готова була стояти і цілуватись під дощем вічність.

- Ходімо, - нарешті розірвавши солодкий поцілунок промовив Антон. – Ти вся тремтиш, тобі треба зігрітись!

- Там же твій син! – раптом запанікувала Віра. – А раптом він мене не прийме?

Дівчина сповільнила крок, і Волкову довелось ледь не тягнути її за руку.

- Все що зараз хвилює малого бешкетника, так це чи вмієш ти готувати млинці, - заспокоїв Віру Антон. – Але якщо не вмієш, не переживай. Я сам буду їх готувати!

- Ти вмієш пекти млинці? – від здивування Віра забула що хвилюється.

- Я довго жив сам, - просто відповів Антон.

Він вишукував в натовпі Жидкіна і Артемчика. Але їх ніде не було видно, і Антон мусив діставати телефон.

- Вони вже в кафе, - повідомив Антон Віру додзвонившись.

Нарешті Артем і закохана парочка, Дмитро та Лариса, відшукались за столиком дитячого кафе. Артем уплітав піцу, запиваючи все гарячим шоколадом. Дмитро з Ларою про щось воркували, переплівши пальці рук і в вочевидь помічаючи в основному тільки один одного.

- Помирились? – запитав Жидкін у Антона з Вірою, переміщаючи свою увагу на них.

Віра почервоніла до коріння волосся. Антон мовчки кивнув. Лариса задоволено посміхнулась, повернулась до Дмитра:

- Я ж казала, що досить буде звести їх до купи, а ти: викрадення, викрадення..

- Ви що планували когось з нас викрасти?! – здивувався Волков.

- Обох, - кивнув Жидкін. – Заперти десь на дачі в підвалі. І не випускати допоки ви не примиритесь.

- Ну і дарма так не зробили, - мрійливо протягнув Антон, погладжуючи великим пальцем Вірину долоню, яку так і не випустив з руки.

- То ви вже самі собі влаштуєте, голубки, - відповіла Лариса.

- То це твоя дівчина? – нарешті подав голос Артемчик. Він повошкався, дістав із-за спини плюшевого зайця. – Я подумав, що Вовка з Ростиком мене засміють, якщо я принесу цього зайця Кірі, - ніби вибачаючись пояснив малий і протягнув іграшку ВІрі. – Тому дарую його вам, дівчатам же подобаються іграшки?

Малий так намагався виглядати дорослим, що Віра знову розчулилась. Подякувала, забрала зайця з його рук, відчуваючи як збирається волога в кутиках очей.

- В кого тільки такий розумний вдався? – підморгуючи Артемчику запитав Жидкін.

- Ой, а мені ж на тренування через пів години, - спохватився Артем. – Па, підкинеш?