Читати книгу - "Без крові. Така історія"

— щоб заправитись чи підремонтувати авто. Тут завжди набиралося багацько людей, яким кортіло повитріщатися на пілотів і їхні машини. Багато хто знайшов собі друзів. Однак по війні було вирішено, що з міркувань безпеки, звичайно, за відповідної можливості, маршрут «Великих Перегонів» пролягатиме повз маленькі селища. Тож тепер траса звертала на сільську дорогу, за кілометр від мотелю, огинаючи населений пункт. Місцеві мешканці були дуже розчаровані. Та «Великі Перегони» вже були у них у крові, тому ніяких особливих змін не сталося. Тими днями заклад ніколи не зачинявся і, якщо ти бажав дізнатися про перебіг змагань, досить було зайти і спитати — у мотелі були в курсі всього. Деякі пілоти проїжджали додатковий кілометр, щоб лише зайти привітатись. Чи випити чогось.

«Великі Перегони» були ділом виснажливим, але найспритніші долали дистанцію за дванадцять-тринадцять годин. А декотрим потрібно було аж дві доби. Маршрут простягався на 1600 кілометрів, без жодних зупинок. Лише кілька контрольних пунктів і квит. Сотні машин, що об’їжджають Італію з півночі на південь і назад. Народ шаленів. Там, де пролягав маршрут змагань, життя зупинялось, бо всі погляди були прикуті до «Великих Перегонів», які полонили серця людей. Іноді траплялися летальні випадки: помирав пілот, але частіше — прості глядачі, що скупчувались обабіч дороги. Звичайнісінькі люди. Хоч під час змагань звичайних людей не було.

Старі, малі — усі ставали диваками.

Того року «Великі Перегони» прийшли в містечко 21 травня. Зазвичай така подія триває два дні. І відбувається вона вночі. Перегони розпочинаються відразу, як сонце сховається за обрієм, а фінішують ще до світанку. З мотелю було видно далеко і можна було побачити вервечку машин-учасниць, що їхали в бік поля.

Вони були схожі на малесенькі морські маяки, що спостерігають за хвилями хлібного лану.

З мотелю, гепнувши дверима, майже прожогом, вибігла дівчина. Мала років може з п’ятнадцять-шістнадцять. На ній були черевички на підборах і спідничка, що тісно обліплювала стегна. Її довге чорне волосся було дбайливо завите, а на шиї висіло намисто з маленьких перлинок. У дівчини були молоді й звабливі груди, які вона ховала під приталеною декольтованою кофтинкою. А на нігтях — червоний манікюр. Вона роздратовано зробила кілька кроків і зупинилася біля колонки, заллята світлом. Дівчина вдивлялася в пітьму перед собою. Очі її були вологими від сліз, а обличчя — серйозним.

Двері мотелю знову різко відчинилися і з-за них, трохи нахилившись уперед, визирнула жінка. Вона кричала:

— І не смій більше так поводитися з батьком, чуєш?

Дівчина не вимовила ні слова, навіть не озирнулася.

— Поглянь на себе, ти таки на них схожа.

Дівчина лише знизала плечима.

— Ти власноруч усе руйнуєш, тобі що, невтямки? Тільки те і робиш, що все власноруч руйнуєш!

У жінки теж були заплакані очі.

— І не ховай очей, коли я з тобою розмовляю!

Дівчина не озирнулась. І нічого не відповіла.

Жінка трохи помовчала, лише хитаючи головою. Зробила крок уперед, залишивши двері, щоб причинилися самі. Потім поправила прядку волосся, що впала на лоб. Це була гарна жіночка років сорока. На ній був фартух, зав’язаний на боках.

— Мені байдуже, що ти там думаєш, але батьків своїх ти маєш поважати, чуєш. Поки ти живеш із нами, візьми собі за правило, що своїх батьків слід шанувати, тому, якщо хочеш десь вийти, треба спитати дозволу і попередити, куди збираєшся.

Дівчина не поворухнулась. Жінка похитала головою і витерла руки об фартух. Машинально. Потім погледіла в бік дороги, де виднілися задні фари машин-учасниць «Великих Перегонів». Ще було чутно рвучке ревіння двигунів, а між ними стояла мертва заміська тиша, яку лиш іноді порушували цвіркуни.

— Не треба так із батьком.

— Я ненавиджу мого батька, — відповіла дівчина.

— Не кажи дурниць.

— Він нічого не тямить, — промовила дівчина, повертаючись обличчям до жінки.

А жінка пильно поглянула на доньку і в її погляді можна було прочитати, що вона теж нічого не розуміє.

Потім спитала:

— Як черевички?

— Трохи завеликі.

— А я навіть кроку зробити в них не в змозі.

— Та вони тільки трошки великуваті, — відповіла дівчина, шморгаючи носом.

— Але ж ти й справді схожа на одну з тих, — промовила жінка, але тепер ласкаво.

Дівчина знову повернулась до матері спиною.

А жінка спитала, куди вона зібралася в такому вбранні.

Дівчина непевно показала в бік «Великих Перегонів».

— Тільки не ходи допізна. І не вскоч у халепу.

Вона хотіла додати щось ще.

— I гляди не порви мені панчохи. Це останні.

Дівчина машинально поглянула на свої ноги. У неї були гарні ніжки, не надто довгі, але стрункі.

— Не хвилюйся, я їх не зіпсую.

— Молодець.

Розвернувшись, жінка пішла до мотелю. Відчинивши двері, кинула на доньку останній погляд. Вона дійсно була схожа на одну з тих. Одначе дівчина була гарна. У жінки стислося серце. Але жінка не знала чому.

Вона швиденько повернулась у мотель. Усередині була ціла юрба людей. І всі обговорювали «Великі Перегони». Декотрі вечеряли, а хтось просто пив. Багато хто палив. З увімкненого радіо лунали легка музика і новини про змагання. Жінки теж були присутні, але їх було небагато. Усі говорили голосно, настрій був святковий. Жінка безжурно пройшла через залу, ніби нічого й не сталося. Але, перш ніж зайти до кухні, зустрілася поглядом із чоловіком. Та лише на мить, не промовисто. Хтось пожартував, може, й про їхню доньку. Проте жінка у відповідь лише посміхнулася.

А на вулиці, у світлі вогнів бензозаправки, дівчина витягла цигарку, яку ховала під кофтиною, і запалила її. Потім поглянула назад, у бік мотелю, частково для того, щоб перевірити, чи ніхто не бачить, а частково — щоб кинути виклик. Вона запалила. Дівчинка напевно не знала, як це слід робити. Іноді під’їжджали учасники змагань і просили заправити авто чи питали механіка. Знали, що він тут усього один. Та й той буває нечасто. Ризикуєш простояти кілька годин, але так нікого й не дочекатись. Переступаючи з ноги на ногу і палячи цигарку, вона постояла ще трохи. Потім із темряви показався тьмяний вогник мотоциклу. Він їхав із селища. За кермом був молодик. Місцевий. На трубці сиділо біляве маля, років чотирьох-п’яти. Щойно вони під’їхали до дівчини, чоловік натиснув на гальма і спинився.

— Привіт.

— Привіт.

— Що, там у вас купа людей?

— Так.

— Не йдеш на Перегони?

— Йду, зараз.

Чоловік пильно її роздивлявся, а вона дозволила на себе витріщатись.

— Бачив, яка вродлива пані? — спитав чоловік у малого. — Поглянь-но, які цицьки, бо не кожного дня пощастить таке побачити, —