Читати книгу - "Українська драматургія. Золота збірка, Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко"

Дають ножа.

Iвановна, лийте йому води ложкою в рот.

Наливають води.

Ковтнув, єй-Богу, ковтнув. Не журiться! Щастя маєте, що я лiг в клунi спать… Лiг, знаєте, я в клунi спать, i так мене один предмет заняв, що я й задрiмав з думкою про нього; коли це сниться менi, що Роман позабирав копили кам’янi, — пам’ятаєте? Я вам розказував? Що на Боковеньцi? Позабирав тi копили та й повiсив надо мною їх. Тiлько що оце сниться, аж щось мене по носi чирк, чирк… я рукою лапнув вгору, пiймав за ногу, нога гойднулась, задригала i вирвалась, та як захарчить. Я схопився, мов несамовитий, але зараз опам’ятався, запалив сiрничок, дивлюся — i в очах потемнiло! На перекладинi висить Никодимович.

Параска. Боже мiй, Боже, яке тяжке нещастя!

Копач. Но! Опит — велiкоє дiло! Я зараз вийняв перочинний нiж i перерiзав пояса… i Никодимович упав на землю. Гляньте — дише.

Герасим поворушився i спазматично в себе потягнув воздух.

Пiдводьте, пiдводьте.

Пiдводять Герасима, вiн ще потягнув у себе воздух i нiби позiхає, дрижить i витирає пiт.

Параска (плаче). Старий, старий!

Герасим. Де я? (Спазми.)

Копач. Пийте воду. (Подає.)

Герасим п’є.

Що з вами? Що це ви вигадали?

Савка. Та годi, куме! Буде здоров’я — будуть i грошi, а я навiки вiд них одрiкаюсь, нiколи в свiтi не буду хотiть бiльше, нiж Бог дає. Такої пригоди нiколи не ждав.

Копач. Якi грошi?

Савка. Он гляньте, як нас обманили.

Копач. А-а! Зразу догадався! Опит — велiкоє дiло! На тiм тижнi в городi була така сама оказiя! I багато видурили?

Савка. П’ять тисяч…

Герасим (закльовується воздухом). Ой… Ой!..

Копач. Бризкайте водою.

Бризкають. Герасим пiднiмається.

Та годi вам, Никодимович, убиваться. Заспокойтесь нащот грошей! От поїдемо на Боковеньку, там є грошi, там є сила грошей, вiрте, що достанем. Менi само провiдєнiє указує цей путь… Примєти якi: скала, копил так i копил так, а посерединi кам’яна фигура… не я буду…

Герасим. Обiкрали… ограбили… Пропала земля Смоквинова! Нащо ви мене зняли з вiрьовки? Краще смерть, нiж така потеря! (Ридає.)

Завiса.

1890 р. Хутiр Надеждовка

Іван Франко

На склоні віку

Нікнет трава жалощами, а древо з тугою к землі приклонилося

Розмова вночі перед Новим роком 1901

Дійові люди:

Зенон

Іларіон

Евфрозина

Іларіон сидить при лампі, занятий писаннєм.

Зенон (входить). Добрий вечір!

Іларіон (озирнувся, всміхається). А, добрий вечір! От гарно, що приходиш. Я якраз послав тобі писульочку пневматикою.

Зенон. Щось спішного?

Іларіон (усміхається). Так. Просив тебе на вродини.

Зенон (змішаний). Що? На… А я й не знав нічого… Ну, позволь погра…

Іларіон (сміється). Але ж чекай! Ще нема чого гратулювати! Нічого ще не вродилося, а як уродиться, то однаково буде гратулювати — чи я тобі, чи ти мені.

Зенон. Не розумію.

Іларіон. Але ж прошу тебе на вродини потвори, що має з’їсти мене й тебе.

Зенон. А!.. Ну, то я, власне, з аналогічним інтересом прийшов до тебе: просити тебе на похорони.

Іларіон. Нашого спільного батька, XIX віку. От і гарно. За одним заходом обійдемо оба інтереси. За одним присідом вечеря з обідом.

Зенон. Але, може би, де на нейтральнім ґрунті?

Іларіон. А хіба тобі у мене не досить нейтральний? Ми оба старі кавалери і моя сестра стара панна — чи, може, боїшся її?

Зенон. Коли тілько вона не боїться мене, не цурається старого згіркнілого песиміста…

Іларіон. Ну, ну, якось то воно буде. Значить, так і бути! Лишаєшся сьогодні у нас, проводимо час до півночі на розмові, а опівночі, як довг велить, три чарки поважного токайського на вічну пам’ять усопшому — і всі три чарки об землю! А потім три чарки шампанського вгору — най жиє новий володар! Le roi est mort — vive le roi![16]

Зенон. Або, щоб лишитись при тім крузі ідей, який ти потратив уперед —

Eiapopeia! Was raschelt im Stroh?

Schlafe, mein Henferchen, schlafe![17]

Іларіон. Цитат не дуже відповідний до веселого настрою, але має в собі дещо правди. Нема сумніву, що декому новий рік буде й катом, а декому — добрим царем. Як звичайно. Ну, та поки що прошу сідати.

Зенон. Над чим працюєш?

Іларіон. Властиво, се не праця, а так собі… Сидів отеє перед картою білого паперу та й побіг ловити спомини. Почав пригадувати, що, властиво, дав нам, чим був XIX вік? Яким словом спімне його історія?

Зенон. Значить, пробував, так сказати, по линві перейти понад Ніагарою. Глянути на розбурхані хвилі з вищого становища.

Іларіон. Не смійся. Знаю добре, що се не Бог зна яка філософія. Ніяке око не обхопить нараз більше предметів, не зареєструє більше деталів, ніж се позволяє його конструкція, його вдача. І ніякий ум не справиться нараз з більшою масою матеріалу, ніж на се позволяє його вроджена і вироблена сила. Значить, ти справедливо смієшся з усякого філософствування над «духом часу» і справедливо цитуєш Гетеві слова:

Was ihr den Geist der Zeiten heisst,

Das ist im Grund der Herren eigner Geist[18].

А проте бувають хвилі, коли чоловікові так хочеться побуяти в просторі часів і подій…

Зенон. Розуміється! Адже ж бувають хвилі, коли чоловікові хочеться навіть упитися. Що ж, давай гулятимем оба! Як виглядає твоя линовка понад Ніагарою?

Іларіон. Себто те, що я вважав би основною появою в історії ХІХ віку? Знаєш, я думав сяк і так і зупинився на слові: емансипація.

Зенон. Ха, ха, ха! От іще naczynie dziwnego naboz’eństwa![19] А я б зупинився радше на слові: швіндель.

Іларіон. Зеноне! Се не може бути на серіо твоя думка!

Зенон. А твоя, очевидно, тільки на полоханнє горобців. Емансипація! Ха, ха, ха! Емансипація — марка XIX віку? Ну, сего вже занадто!

Іларіон. Я ж знаю, всі такі зводження міліонів різнородних явищ до одного знаменника мало на що здатні і мають хіба суб’єктивну вартість. Але суб’єктивну таки мають. Коли технолог скаже мені, що XIX вік був віком пари і електрики, а капіталіст скаже, що се був вік Ротшільдів, Гудів і Вандербільдів, страйків і картелів, а мілітарист скаже, що се був вік Наполеона і Мольтке, а дипломат скаже, що се був вік Талейрана, і Бісмарка, і Гладстона і т. д., то в кожнім такім реченні буде часть правди, —