Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

Його мо­ло­де об­лич­чя ос­та­ло­ся по­важ­не й ти­хе. Ли­ше йо­го ду­ша всміхну­ла­ся. Пре­пиш­ним ба­гатст­вом блис­ку й ща­с­тя всміхну­ла­ся во­на, і він по­чув се­бе вповні щас­ли­вим.

- Анно! - заг­ра­ло щось в йо­го душі радісно.

Та Ан­ни тут не бу­ло.

Його рва­ло до Ан­ни, щоб її при­тис­ну­ти до гру­дей та пе­ре­да­ти те сильне по­чут­тя щас­тя, що ним за­во­лоділо в тій хвилі. Не­хай би во­на зна­ла. Йо­му не­бо ство­ри­ло­ся…

XVIII

Настала ти­ха, місяч­ним світлом про­ни­за­на ніч і при­ве­ла з со­бою та­кий са­мий мир­ний, теп­лий осінній по­ра­нок.

Івоніка за­ви­нув у пла­ти­ну потрібні па­пе­ри, ви­тяг­нув гроші зі скрині й пус­тив­ся в до­ро­гу. Ко­ли до­хо­див кінця се­ла, ми­мо­волі ста­нув. Ог­ля­нув­ся. Чи не за­був він чо­го? Май­же мав та­ке по­чут­тя. Він по­ма­цав ще раз за ре­ме­нем гроші, по­ма­цав за­ви­нені па­пе­ри. Ні, те все бу­ло тут, при нім, не бра­ку­ва­ло нічо­го. Щось йо­го здер­жу­ва­ло, не­на­че за­був що. Відтак про­май­нув пог­ля­дом по полі. Во­но бу­ло та­ке пус­те й го­ле, відко­ли зве­зе­но збіжжя, та ко­ло то­го не спи­ня­ли­ся йо­го дум­ки. Йо­му бу­ло туж­но на душі, так як не раз бу­ва­ло, ко­ли Ми­хай­ло був у службі.

Зітхання вир­ва­ло­ся з йо­го гру­дей. Вне­довзі знов так нас­та­не. За дві неділі кінчиться йо­го урльоп.

Ішов по­волі, з не­охо­тою і не замічав то­го. Ду­мав про місто. До нього бу­ло ще так да­ле­ко, а скільки разів топ­тав він уже до­ро­гу до нього і на­зад, а сьогодні знов. Але він му­сив. Усі гро­шові спра­ви, особ­ли­во ж з бан­ком, за­ла­год­жу­вав він собі сам і не був би на ніко­го здав­ся. Хлопці бу­ли ще за­мо­лоді і не ро­зуміли­ся ще на та­ких ре­чах, а Марійка вже цілком не вда­ла би з па­на­ми го­во­ри­ти. Звісно, жінка. До­ки він жив, ро­бив усе сам, що при­па­да­ло ро­би­ти го­лові. То­му й бу­ло в нього все в най­кра­що­му ладі. Як ум­ре, ли­шить діти на своїм місці, і все бу­де йти, як на шнур­ку…

Кілька чор­них во­рон, що сну­ва­ли­ся ма­лою розстріле­ною гро­мад­кою по­лем, спо­ло­ши­ло­ся йо­го збли­жен­ням і злетіло о який­сь ку­сень дальше. Пе­ред йо­го ду­шею ста­нув чо­мусь Са­ва.

«Якби се так який заєць, Са­ва му­сив би ма­ти йо­го! - по­ду­мав.- Уже він на стрільця вро­див­ся! Сьогодні зран­ня зібрав­ся і пішов до сусіднього се­ла. Там був той чо­ловік, у кот­ро­го дав собі ши­ти нові вов­няні білі ша­ро­ва­ри на зи­му, а Ми­хай­ло хо­див по обійстю і все щось розмірко­ву­вав. Раз відка­зу­вав на мря­ку, що зви­са­ла ту­ма­на­ми над зем­лею».

- А тобі що до мря­ки? - пи­тав­ся він, усміха­ючись.

- Та ніщо! Я ли­ше бо­юся, аби дощів не стяг­ну­ла. Я маю над­ворі ро­бо­ту.

- Не бійся! - потішав він йо­го.- За го­ди­ну зіп'є її сон­це, що аж лю­бо бу­де! Те­пер ночі ясні, а не­бо та­ке чис­те та блис­ку­че, мов дзер­ка­ло; такі мря­ки не при­во­дять до­щу…

Відтак пе­рей­шли йо­го дум­ки самі з се­бе на те­ля, що по­гиб­ло. Та­ка шко­да, а пе­ре­ду­чо­ра бу­ло ще та­ке ве­се­ле та бут­не. В своїй малій за­го­родці ска­ка­ло так ви­со­ко, що він бо­яв­ся, що вис­ко­чить ко­лись та підбіжить до своєї ма­ми, та вис­се все мо­ло­ко. А їло ще так ла­ко­мо, двад­цять чо­ти­ри го­ди­ни по тім, от що! Як ті двері відтво­ри­ли­ся? І ніхто не видів то­го, ніхто не чув, не­на­че не­ви­ди­мою ру­кою відтво­ри­ли­ся. І ні од­ної людської душі не бу­ло ко­ло стайні. Але се вже так. Як має бу­ти та­ке не­щас­тя, то і сто очей і рук не відвер­не йо­го. Поміж ти­сяч лю­дей вста­виться во­но, ніким не спос­те­ре­же­не, ніким не за­чу­те, і та­ки бу­де. Як за­побіга­ти йо­му? Ко­би чо­ловік знав…

Се бу­ло Са­ви­не те­лят­ко, але Ми­хай­ло чи не більше жа­лу­вав за ним. За но­ви­ми ша­ро­ва­ра­ми за­був Са­ва вже шко­ду, а Ми­хай­лові во­но все не дає су­по­кою. Про що й не го­во­рить, а на­ос­тан­ку все про нього за­го­во­рить. В йо­го душі во­но все жи­ло й не да­ва­ло йо­му су­по­кою… Де­яка ху­до­би­на, особ­ли­во ж ро­го­ва, бу­ває іноді та­ка, що не мож­на її за­бу­ти. Візьметься за чо­ловіком і дер­житься йо­го, й во­ло­читься за ним, як тінь.

Такий був сей би­чок…

Позавтра бу­ло свя­то­го Ми­хай­ла, пат­ро­на Ми­хай­ло­во­го. Тре­ба бу­де піти до церк­ви. Але то аж по­завт­ра, а завт­ра по обіді він не бу­де вже до­ма. За­був ска­за­ти Марійці, що­би Ми­хай­ло ку­пив свічку та й відніс до церк­ви. Се та­кож че­рез он ту шко­ду. На такі речі він ніко­ли не за­бу­ває. Зреш­тою, він сам уже ку­пить свічку… Чо­го б він у місті аж до по­завт­ра ба­вив­ся? Має ли­ше ра­ту зап­ла­ти­ти в бан­ку, де ви­зи­чив тро­хи гро­шей, аби ку­пи­ти загінчик той під лісом, що при­пи­рав до йо­го по­ля,- пос­ту­пить до па­на й вер­не на­зад. Ні, він уже завт­ра бу­де ко­неч­не до­ма. Сам уже піде з хлоп­цем до церк­ви.

В йо­го серці так і зня­ла­ся в тій хвилі нес­ка­зан­на лю­бов до си­на. «Ми­хай­ло!» - клик­ну­ло ціле йо­го єство радісно й відчу­ло ли­ше од­но: лю­бов. Але йо­го ус­та ос­та­ли­ся німі. Він був сам-один по­се­ред мов­чаз­них піль, і ли­ше гли­бо­ке не­бо здійма­ло­ся по­над ним…

Він ку­пить йо­му яб­лук і при­не­се доб­рий, білий хлібець, ко­би вже ли­ше тут був, ко­би був уже тут. А то до міста ще по­ло­ви­на до­ро­ги, да­ле­ко ще. Йо­го но­ги ніби пос­таріли­ся, все ніби од­но місце топ­та­ли…

Пиняво [107] йшло­ся йо­му сьогодні.

XIX

Другий день був знов мряч­ний. Зда­ва­ло­ся, що мря­ки змов­ля­ли­ся, аби зніма­ти­ся кож­но­го по­ран­ку з за­пустіло­го по­ля ве­ли­чез­ни­ми сіри­ми ма­са­ми, аби во­лок­ти­ся по нім без­пе­рес­тан­ку, аби втис­ка­ти­ся в кож­ний за­ку­ток на землі, а відтак подіва­ти­ся десь і якимсь тай­ним чи­ном при­во­ди­ти чу­дові, ясні ночі…

Марійка сто­яла в по­луд­невій порі ко­ло сто­лу і за­ви­ва­ла са­ме в якусь хуст­ку гор­нець із бор­щем і ку­ле­шею, що не­дав­но зва­ри­ла хлоп­цям. Ми­хай­ло або Са­ва ма­ли прий­ти й узя­ти їду в бур­дей. Івоніка мав аж по обіді вер­ну­ти, а во­на са­ма не ма­ла ча­су відно­си­ти їм харч.

Саме пе­ред хви­лею гля­ну­ла вікном, чи не йде кот­рий із них; їй зда­ва­ло­ся, Ми­хай­ло. Од­на­че не по­ба­чи­ла ніко­го. Над­ворі бу­ло мряч­но, і крізь малі вікон­ця ма­ло що бу­ло вид­ко. Во­на спіши­ла сьогодні, її ожи­да­ла різна пра­ця. Окрім то­го, ма­ла ще в се­ло йти.

Була ли­ше в со­рочці, об­пе­ре­за­на барв­ним по­ясом, без руш­ни­ка на го­лові, і з своїм си­вим роз­пат­ла­ним во­лос­сям виг­ля­да­ла ди­ко. Не ма­ла нині навіть ча­су