Читати книгу - "Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач"

За чверть години король кришталевих вод здався, скорившись долі всіх спійманих риб, які з води потрапляли на берег, а потім на сковороду.

Минув вечір, за ним ніч, а Шульгін так і не наздогнав нас. Олег висловив побоювання, чи не заблудився, бува, лісничий, але Чижов сумнівався в цьому. Та все ж він порадив Старобору з Єменкою розпалити на скелі велике вогнище, щоб Шульгіну легше було знайти, нас. Марно прождавши цілий вечір, ми так і полягали спати, думаючи про лісничого, який у цей час, може, блукав десь по тайзі або потопав у мочарах.

Проте наші побоювання були даремні. Вранці, коли ми саме снідали, грішник з'явився. Він скочив з коня, підсів до нас і розповів, що побоявся вночі їхати долиною, тому й вирішив заночувати під деревом. Вогнища нашого не бачив, уночі трохи змерз, але вранці, наздоганяючи нас, він зігрівся і оце радий, що встиг на сніданок, бо дуже зголоднів. Після гарячого сніданку Шульгін заснув. Звичайно ж, він стомився, отож ми не будили його і вирушили, залишивши з ним Старобора.

Тамара поїхала трохи раніше. Та коли ми вже покидали Долину сяйва, залиту вранішнім промінням, що відбивалося від гігантських дзеркал, дівчина чомусь опинилася позаду нас. До неї приєднався Олег, і вони довго про щось розмовляли. Потім юнак під'їхав до мене.

— Знаєте, Рудольфе Рудольфовичу, що каже Тамара? Нібито Шульгін прибув до нашого табору зовсім не з того боку, звідки приїхали ми.

— І який з цього висновок? — здивувався я.

— Напевне, дівчина спересердя вигадує щось на нього. Але факт сам по собі цікавий, як ви гадаєте?

— Їй-богу, нічого цікавого не бачу! Хоч лісничий і не бував у цих місцях, але ж він добре знає тайгу, тим більше, що Єменка розповів йому про наш маршрут.

— Це правда, Тамарі нема чого турбуватись. Але я ніяк не розумію, звідки в неї така антипатія до лісничого.

День минув без особливих пригод, і ми зупинилися кочувати на невеличкій галявині, навколо якої росли велетенські вільхи й осики. Деякі дерева були такі грубезні, що їх не обняли б, напевне, і двоє людей. Коней ми пустили пастись, і в лісовій тиші почулося веселе теленькання дзвіночків.

Уранці кроків за двадцять від табору з'явився ведмідь і з цікавістю почав нас розглядати. Це було незаперечним доказом того, що звірі, які ніколи не бачили людини в тайзі, зовсім не боязкі й навіть зухвалі. Клишоногий виглянув з молодого березняка, підвів голову, принюхався й зник, щоб за хвилину вилізти знову. Зрозумівши, що й ми за ним спостерігаємо і що собаки гавкають саме на нього, ведмідь звівся на задні лапи, витягнув шию і захитав головою, наче маятником. Ми не могли втриматися від сміху, такі комічні були викрутаси звіра. До того ж і сам він був смішний, весь темно-бурий, а вуха — майже зовсім білі, наче якась оздоба на голові. Згодом наше товариство здалося ведмедеві підозрілим, а. може, й мало симпатичним. Ведмідь повернувся і помаленьку побрів собі геть, час від часу зацікавлено оглядаючись на дивовижних істот, що з'явилися в його угіддях.

— Чому ж ви не стріляли? — спитав Шульгін у геолога. — Цілих п'ять хвилин звір був перед носом, а ви — хоч би що.

— Ми ж бо домовилися стріляти по ведмедях тільки тоді, коли вони загрожують нам.

— Ех ви, Філантропе Філантроповичу! А я на ведмедя куль не шкодую… — проговорив Шульгін, посміхаючись.

— Поганий же з вас мисливець, — озвався Єменка. — Харчів у нас досить, щодня є дичина або лосяче м'ясо, навіщо ж тоді вбивати ведмедів? Хутро у них ще погане, а м'ясо нам непотрібне. А тільки ради забави в тайзі не вбивають. Ведмедеві теж хочеться жити. Он погляньте на нього!

І справді, наш білоухий знайомий з'явився знову. Тільки цього разу він обрав собі дуже незвичайну дорогу: ведмідь ліз по краю стрімкої скелі, що височіла на південному боці долини. Напевне, йому не хотілося продиратися крізь густі зарослі. Тому звір обрав дорогу важчу, але чистішу.

Долізши десь до середини скелі, він зупинився. Шульгін вважав, що тут звір заляже, але Чижов і Старобор твердили інше: косолапого не зупинить майже прямовисна стіна, і він таки вилізе нагору.

Так воно й сталося. Обмацуючи вузенькі пороги й виступи, ведмідь, нарешті, видерся до самого верху. Але тут на його дорозі виступала козирком велика брила, і щоб перелізти через неї, треба було мати неабиякі здібності альпініста. В мене аж дух захопило. Кілька хвилин ведмідь висів між небом і землею на висоті близько двохсот метрів, а потім кумедно дотягнувся передніми лапами до виступаючого дашка, перевалився на бік і одним махом опинився на самісінькій горі. Тут він хвилину постояв, оглядаючись навколо себе, потім глянув униз, ніби прикидаючи висоту скелі чи милуючись карколомною стежкою, яку щойно подолав. Нарешті повернувся і не поспішаючи зник між камінням. Ми всі зааплодували, і навіть стриманий Шульгін був зворушений незаперечними здібностями ведмедя.

Не пам'ятаю вже, що спонукало мене запитати у Єменки, чи росте тут жень-шень.

— Чого це ти раптом згадав про нього? — здивувався мисливець.

— Панцуй — так, здається, називають цей корінь у Кореї і Маньчжурії — росте нібито в якихось незвичайних місцях. Цих місць начебто уникають звірі, зате там трапляється особливий вид ліщини. А таку ліщину я недавно бачив.

— Ви знаєте щось цікаве про женьшень? — запитав Олег, який з інтересом прислухався до нашої розмови.

— Дуже мало. Правда, я ще в Ленінграді прочитав невеличку книжку про це «земне чудо». Написав її якийсь лоцман, що плавав колись по Охотському і Японському морях на невеличкому каботажному судні, а потім став шукачем цілющого кореня.

— Дивна зміна професії, — зауважив Олег. — А скажіть, ви нічого не чули про умовні знаки на деревах?

— Я читав, ніби трикутники, витесані на великих