Читати книгу - "Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль"

І непрохана сльоза скочувалась по запорошеному обличчі.

Усі розуміли, що у відступі щастя не здибаєш, тільки в наступі йому можна зазирнути у вічі.

Ось і село Сказинці. Чому воно так негарно зветься? А Бог його святий знає.

Перебрели річечку, вибрались на горб — на другий бік села й, не зупиняючись, пішли далі. Сотник Х., відчувши, що настрій у козаків кепський, зліз із коня і пішов поруч.

— Що ж ви так, хлопці, засмутилися? — запитав стурбовано він. — Заспіваємо яку пісню. Легше буде.

Хтось несміливо й тихо почав: «Їхав козак на війноньку…»

Кілька десятків голосів одразу підхопило. І над принишклими хатками та садками понеслися «смутні слова пісні»:

Вмить козаки забули, що голодні. І ноги вже не так боліли.

Коли пролунав останній рядок пісні, почулися тяжкі зітхання. Хоч «і не козацьке то діло зітхати в поході, та що зробиш?»

По пісні забалакали і незчулися, як побачили тьмяні вогники хат великого села Серби, де колись поляки жорстоко закатували Івана Ґонту. Позаторік у цьому районі діяв більшовицький отаман Чабан. Він навіть підняв селян на повстання проти Директорії. Тож населення тут не дуже прихильно ставилося до запорожців. Селяни дивилися на козаків «не дуже милим оком». Отож і на нічліг розмістилися кепсько. Не було часу й сил розбиратись із селянами — адже козаки були перемучені й страшенно хотіли спати…

Ледь засіріло, рушили геть із цього негостинного села. За кілька годин минули Могилів. Тут довідалися, що більшовики йдуть у 15 верстах позаду. Взнали, що поляки вже залишили Жмеринку і Бердичів. «Чим дальше йшли, тим більше хилили козаки голови».

Зупинилися аж у Серебринцях. Після короткого спочинку почали на краю села робити вправи. Тим часом із Могилева привезли трохи одягу. Той, хто був найбільше обдертий, вдягнувся.

А гарматний грім все наближався. Отож знову в дорогу. Ось і містечко Лучинець. Ворог уже майже наздогнав запорожців — був за п’ять верст.

Вранці над містечком закружляли кулі. Це з Чернівецького лісу стріляли більшовики.

Нарешті бій!

Запорожці вийшли лавою за місто. Густою озиминою, що сягала голови, вони мовчки посувались під ворожими кулями. «Сонце так пекло, що млосно робилося. В житі — духота, ні вітерця… В горлі пересохло, і в голові стукає від духоти…» Під лісом було ясно видно, як від сірих постатей пухкали синюваті димки, «ніби люльку хтось курив». Навкруги — тріскотня…

Десь закричали:

— Слава-а-а!!!

А в очах миготіло від сонця та жита. Раптом Слоквич побачив, що більшовики тікають під гору до лісу. Він теж зірвався. Ноги несли самі. Побачивши, що ворог відступає, козаки закричали ще голосніше:

— Слава-а-а!..

Незважаючи на успішний бій, запорожці отримали наказ відступати далі — бо всі сусідні українські частини вже помандрували на захід. За день проходили по 40 верст. Але ворог не відставав, навпаки — наздоганяв.

Минули Шатаву… Скоро Збруч.

Тут тільки ясно побачили козаки, що накоїли «союзники». Селяни були повністю обідрані, пограбовані: поляки реквізували все що могли — починаючи від хліба і кінчаючи курми. Запорожці «зубами скреготали з досади».

«Сором було у вічі дивитися селянам, що приходили відпитувати коняки чи корови (які забрали поляки). Бо виходило, що ніби і ми, — писав Слоквич, — винні…»

Збруч перейшли темної, хмарної ночі. «А як сонце засіяло, дивилися ми з-за Збруча». Боляче і соромно було, що кинули на поталу рідний край. «Пекучі сльози виступали на очах».

За Збручем теж була Україна, але не та… Й господарювали тут не брати, а вороги, «вороги України, на сором, наші союзники». Та й по той бік Збруча розпаношився хижий ворог, тільки червоний… «Люта помста будилась у серці».

Від 14-го до 25 липня українські частини тримали оборону на берегах Збруча. Далі відступали з боями — під Борщевом, на річках Сереті й Стрипі, під Товстобабами, на Золотій Липі. Зупинилися аж за Дністром, у Галичі…

Звідси і почався наступ «на Україну»… «Селяне по дорозі дивилися на нас з недовір’ям і сумом». У с. Микитинцях одна бабуся запитала запорожців:

— Чи не знаєте, де мій синочок? Ось вже другий рік як пішов на Вкраїну… А з вами тут немає? Вже всіх питала. Може, де згинув від ляцької кулі?

І дрібні сльози покотилися по старому обличчю.

Козаки як могли втішали, а у самих серця стискалися від болю і сорому перед цією нещасною жінкою. «Боролися за одну ідею, — з болем писав Слоквич про українців, які билися по різні боки барикад, — а тепер одні з одним ворогом з’єднались і борються зі своїми братами, що з’єднались з другим ворогом України…»

Тим часом більшовицький фронт було прорвано. Червоні тікали шпарко — наздогнати їх було важко…

Дністер перейшли через напівзруйнований місток коло Нижнева 14 вересня. «Як скоро ми не йшли, — згадував Слоквич, — а дігнати не могли ворога».

Від Дністра до Збруча пройшли шлях менше як за два тижні.

«Весела наша була дорога. Козаки жартували, співали і незчулися, як прийшли до Збруча. Серце радувалось… Радість наша була безмірна. Ввечері сиділи ми коло вогню і мріяли вже про Золотоверхий Київ: проженемо ворога аж до Московщини… і запануємо у рідному краю…»

Та не так сталося, як