Читати книгу - "Маленькі дикуни"

— Тоді випусти його, — розсудливо запропонував Другий Вождь.

Щойно розрізали шнурок, як із черевика вискочив бурундук і притьмом помчав геть.

— Тільки не розповідай родичам, де провів останні пару годин, — крикнув Сем бідолашній тваринці на прощання, — засміють!

— Знайшов пригоду! А от я…

— Ша, кажу! Зараз черга Маленького Бобра.

— Та подумаєш! Я тільки… — Сем вихопив ніж і прогарчав:

— Як не стулиш пельку, уподібнишся ягняті Каллагана! Валяй, Маленький Бобре!

— Не можу похвалитись особливими пригодами. Я пішов прямо через ліс — саме туди показувала моя соломинка. Скоро я підійшов до сухого стовбура і, взявши палицю, перекинув його. По сухому стовбуру я дізнався про всіх його мешканців. Кілька років тому дятел видовбав собі дупельце. Після нього, а може, тільки коли він відлітав з наших країв, там зимували чорноголові синиці — на дні я знайшов пера. Потім оселився дрізд у дуплі, бо в ньому є купа коріння, обмащеного глиною. Наступного року він повернувся і побудував собі нове гніздо.

У цьому стовбурі і сойка звила гніздо — я знайшов шкаралупу від її яєць. Жили тут також і двійко горобиних яструбів, які вивели в дуплі пташат. Я бачив там рештки землерийки, а це означає, що один з батьків якось приніс її на поживу своїм дітлахам.

— А що таке землерийка?

— Щось подібне до миші, тільки ця тварина — з родини кротових.

— А мені здавалось, що кріт — родич миші, — здивувався Яструбине Око.

— Ото ляпнув! Ти ще скажи, що Бернси — найближчі родичі Рафтенів, — вигукнув Ян.

— А це вже зась! — задер носа Гай.

— На той час, як це не дивно, — провадив Ян, — малята яструба зовсім не хотіли їсти. Землерийка намагалась утекти, та зустріла чіпкі кігті хижака. Заходилася вона тоді рити хід: спершу пролізла крізь м’яку підстилку яструбиного гнізда, потім продерла гніздо сойки, за ним — гніздо дрозда. Над силу розгребла вона пір’я чорноголових синиць. Та, на жаль, на глиняну підлогу старого гнізда дрозда в неї вже не стало сил — вона померла. І пролежала бідолашна тваринка у гнізді багато років, аж поки я не прийшов і не прочитав історію її нетривалого життя.

Я намалював усі гнізда в тій послідовності, в якій я їх знайшов. Тут я зобразив скелетик бідолашної землерийки.

Сема дуже зацікавила розповідь Яна, а от Гай слухав його зі зневагою.

— Знайшов пригоду! Це лише твої фантазії, а де пригоди? Послухайте лишень мене!

— Слухай мене, Яструбине Око! — перебив його Сем. — Тільки давай опустимо страшні подробиці. Здається, я заслаб…

— От я й кажу вам, що йшов звідси прямо, світ за очі, й натрапив на бабака, але вирішив зайнятись ним іншим разом — надто легко я їх убиваю. Потім я бачив яструба з курчам у пазурах, але він був дуже далеко, і я вирішив не стріляти. На моєму шляху зустрічалася сила-силенна старих пеньків, і на кожному кроці — армія білок, але я не захотів з ними возитись. Так я наблизився до ферми і… і… тихенько обминув її, щоб не лякати собаку. Це було вже десь біля Дауні, навіть далі, тільки трохи вбік. Раптом, як сніг на голову, з-під ніг у мене вискакує куріпка, завбільшки з доброго індика, а за нею — з півсотні пташат. В мене мало очі на лоба не повилазили! А вони раптом всі шурх — і полетіли. А одне пташа сіло на дерево, та так далеко — ви б його ніколи не побачили. А я підкрався до нього за вітром, прицілився і вистрілив. Тепер точно мені буде гранд ку — ось і здобич!

Яструбине Око розгорнув свій піджак і витяг молоду короткохвосту коноплянку в рябенькому пір’ячку, прострілену навиліт.

— Яка ж це куріпка? Це коноплянка, — промовив Головний Вождь. — Ти вчинив злочин — підстрелив співочу пташку. Маленький Бобре, арештуй злочинця!

Яструбиному Оку скрутили руки та ноги і скликали Велику Раду. Енергійні протести Третього Вождя припинились, коли він переконався, що члени Ради не збираються з ним жартувати. Нарешті він визнав себе «винуватим» і був засуджений на три дні носити чорне перо ганьби та біле перо боягузтва. А ще він мав мити посуд протягом тижня. Обидва вожді спершу хотіли, щоб Гай куховарив, та передумали, бо якось скуштували його помиї.

— Я цього не робитиму! — протестував Яструбине Око. — Я піду додому.

— Сапати город? Іди.

— Відчепіться від мене, тоді й не піду!

— Маленький Бобре, що роблять, коли індіанець не підкоряється Раді?

— Знімають з нього всі почесті. Пам’ятаєш, ми спалили дощечку з написом «Гілка»?

— Блискуча думка! Тепер ми спалимо «Яструбине Око» й повернемо йому старе ім’я.

— Смердючі скунси! — заверещав Гай. — Ви ж обіцяли більше ніколи не називати мене Гілкою! Я — Яструбине Око.

І він заревів на весь ліс.

— А слухатимешся Ради?

— Слухатимусь. Тільки не треба мені білого пера. Я… я хоробрий.

— Гаразд. Замість білого пера буде тобі інша кара.

— А я залишусь Яструбиним Оком?

— Залишишся.

— Тоді згоден.

Біль Генард був здоровенний, непривітний, різкий та неймовірно лінивий. Син заможного поселенця, він отримав у спадок гарну ферму. Та Генард був страшенним неробою, і пустив по вітру все своє майно. Біль не