Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар"

Ж. Смикальська? Можливо, Гермес тут наближений до Велимира Прутнюка, адже той її не увільнив і людської подоби не повернув, тобто користувався як коровою. Увільнити ж її захотів хоч і не Зевс, але сумнівний княжий нащадок Микола Лико, однак першого разу замало мав для того сили. І новітня Іо знову повернулася в отару Прутнюка, посівши там належне місце, але навряд чи достойне.

Отут мене й з’їдала невідомість. Признаюся, робив спроби розпитатись у Кози з фотоапаратом, але вона не те що не захотіла (хоч і не без того) зв’язно оповісти, чому повернулася до Миколи Лика, а взагалі не вміла творити просторішої оповіді, отож я пізнав лише епізоди, які й намагаюся між собою пов’язати. Отже, не Микола її покликав, а вона повернулася з отари Прутнюка сама. Водночас розповіла йому (як і мені пізніше) про ґедзя, який її переслідує й кусає (цю історію засвоїла й уміла виповісти достатньо). Знаючи Миколу, як загалом добру людину, можна ствердити уже сказане, що він її пожалів, а може, й не переставав любити. А що мав хворе серце, то вони зійшлися для безгрішного життя.

Правда, я не зовсім розумів, як це сталося, що він тримав свою Козу на кухні, де вона й спала, а не відступив їй власного ліжка, адже був джентльмен. Зрештою, й квартирантці, над якою змилувався, не годилося б переселяти господаря на кухню, окупувавши його ліжко, — так принаймні було в казці, що є прообразом цієї історії. В цьому пункті ниточки не сходилися. Навіть уявив собі, як Ж. Смикальська розкішно спить на Миколиному ліжку, в той час, коли він, старий і хворий, крутиться на твердій плиточній підлозі в кухні, — мені стало не те що смішно, а й виникло відчуття нереального; для письменника це істотний чинник його естетики: уникати фальшу. Отже, реальніше думати, що спала на підлозі вона, якщо… Ну, звісно, якщо таке незручне спання не призвело до того, що якоїсь ночі вони опинилися в одному ліжку. Чим усе закінчилося, відаємо, і, здається, тут Коза нікóли мені не виповість правди, принаймні досі не виповіла. Витягувати ж признання кліщами з її тонесенького язичка я не збирався — для викладу цієї історії він хоч і бажаний, але не конечний чинник.

На початку цього, 17-го розділка я написав, що «ніби розполовинювався», — те розполовинення виходило на позитив і негатив. Про позитив оповів, а негатив був у тому, що не все хотів, аби Комп’ютерна Діва до мене приїжджала, часом виразно тому опирався: історія з Миколою Ликом є надто виразне попередження. Було би безумством, щоб пішов стежкою, якої не зумів протоптати мій приятель. Він сам це відчував і застерігав, очевидно, бажав одного: щоб я не покинув цю нещасну напризволяще. Таку норму я й постановив і поки що твердо її дотримуюся. Тобто маю лишатися Пастухом, а вона — Козою, відтак, коли б межу переступив, то напевне перетворився б у сморідкого Козла, чого аж зовсім не хотілося. Трудність же була в тому, що Ж. Смикальська тут, здається, моїм однодумцем не була, тобто не припиняла жіночих вихилясів: часом млосно дивилася на мене, кидалася цілувати (правда, тільки в щоку), інколи пригорталася, відверто демонструвала оголене тіло на озері, а ще й одягла ті дивоглядні стринги, хотіла при мені купатися голою і т. д. Очевидно, так було і з Миколою, хоч вони, відновлюючи стосунки, домовилися не злягатися. Отже, реальна небезпека існувала, і я не був до кінця впевнений, що зможу встояти. Саме тоді й подумував, що довго зустрічатися нам не варто, тобто не саме зближення має бути, а й непорушна межа відчуження, коли хочемо оберегти ідилічність чи платонізм у своїх стосунках, — велика вікова різниця не завжди буває тут перепоною. Саме тому, поки стосунки тривають, я б хотів їх упорядкувати і сердився, коли Коза з фотоапаратом як сніг падала мені на голову, — не може ж, зрештою, так тривати без кінця! Адже побіч із розумом у людині існує й безум, тобто стихія, хаос, — у жінок же цей компонент основний. І вони залюбки наділяють тим хаосом і наближених до себе осіб чоловічої статі — це й називається, здається, коханням. А для кохання я, як і мій бідний приятель, був уже заветхий. Цю істину мав узяти за аксіому, а для того, щоб вона стала аксіомою і для моєї несподіваної відвідувачки, треба не тільки, щоб того прагла й вона, а й міцної чоловічої волі.

18

Отаким розумно-нерозумним виставив себе в цій ситуації. Звісно, наступного разу знову звалилася на мене як сніг на голову — без попередження, а що це також було в суботу (по суботах ми й зустрічалися), то я ставав до того психологічно наладнований і, коли признатися сокровенно, то її й очікував, сам себе картаючи, а коли б вона не прийшла, то мав би глибоко приховану уразу, як усі розумні дурники чи дурненькі розумаки.

День цього разу випав сутінний — вранці пройшов дощ, від чого все зволожніло, — інакше запахли квіти й бур’яни, покрившись густою росою. Перед обідом знову линув дощ, і саме тоді Комп’ютерна Діва не так увійшла, як по-королівському впливла до мого двору, тримаючи над головою парасолю з однією шпицею, що стирчала гола, а що я стояв на вході, димлячи люлькою, — любив часом у такий спосіб дивитися на водяні пасмуги, — то вона відразу винуватим голосом почала пояснювати, що парасоля порвалась у дорозі. Я ж тільки випускав дим, а що під цією пошкодженою парасолею (згодом її полагодив) виглядала й винувато, й смішно, якось не випадало шпетити її за черговий візит без попередження.

— І чого смієтеся? — наїжачилася, а фізія при цьому подобала не так на їжачу, як на ховрашу мордочку.

— Не думав, що в таку погоду приїдеш.

— Це я спиціяльно, — задерла носика, можна було б сказати — кирпулю, але то була радше барабулька. — В дощ на озері людей не буде, отож зможу покупатися…

— В костюмі Єви? — спитав я.

— Ну так, ми ж домовлялися.

Логіка була захоплива — як ми домовлялися, читач знає. Але по обіді (не описуватиму його цього разу, скажу тільки, що знову