Читати книгу - "Піти й не повернутися"

певна річ, ніхто заподіяти нічого не зможе, бо наші далеко, а мертві позбавлені будь-якої можливості щось зробити. І йому нічого не залишилося більше, як сидіти й чекати, коли мороз і поранення відберуть у нього останні рештки життя. Чомусь це видавалося навіть заманливим, бо увільняло його від непосильної боротьби з німцями, болем, із собою. Щоб скінчити все найшвидше, досить було витягнути чеку з протитанкової гранати і відпустити планку… Її могутній вибух розірве на шматки їхні тіла, розмете довкола сніг, вириє у землі невелику ямку-воронку, що? й стане їхньою довічною могилою. Коли його кінець затягнеться або стане зовсім безвихідним, очевидно, так і доведеться зробити. Іншого шляху вже не було. І нехай уже дарують Вітчизна, люди — не його вина, що не випало йому кращої долі й не минуло його те найстрашніше на війні, після котрого вже ніщо не потрібне.

Мабуть, Івановський незабаром і сконав би на морозному вітрі й назавжди лишився б коло свого напарника, якби невдовзі до його слуху не долинули дивні звуки. Видимо, слух був найвитривалішим із його відчуттів і діяв до останньої години життя; саме слух найбільше зв'язував його з навколишнім світом. Спочатку Івановський подумав, що йому це здалося, та, прислухавшись, відкинув геть усі сумніви — справді, десь гурчала машина. І він пригадав, як минулої ночі в полі вони натрапили на дорогу, що привела їх у село. Але де вона могла бути зараз, та дорога, він не уявляв. І все ж вона десь була — зовсім недалеко в нічній сірій пітьмі по ній сунула машина. Підвівши голову, лейтенант напружено і довго вслухався в натужне гурчання мотора, поки це гурчання зовсім не стихло вдалині.

Те, що Івановський несподівано почув, розтривожило його трохи заспокоєну свідомість; нове суперечливе бажання зародилося в його душі. Він перестав думати про своє нещастя, враз насторожився, гнівний розпач поступово переростав у мету — останню мету його життя, якою він не міг знехтувати. Ех, коли б це сталося раніше, поки в нього було трохи більше сили!..

Боячись спізнитися, Івановський заворушився на снігу, підтягнув під себе поранену ногу, якось обіперся на руки. Спочатку став навколішки, а потім спробував підвестися й на ноги. Та не зміг утримати рівновагу і впав плечем у сніг, глухо, протяжно застогнав од болю в грудях. Хвилин десять лежав, зціпивши зуби, боячись глибше зітхнути, потім став підводитися знову. Після третьої спроби це йому вдалося, він зрештою підняв себе на тремтячі ноги, похитнувся, але не впав. Лейтенант забув узяти гвинтівку, що лежала збоку, коло ніг Пивоварова, та зараз у нього вже не було впевненості, що, нагнувшись за нею, він не впаде знову. Поміркувавши, Івановський так і не ризикнув нагнутися, а швидко, наче з розгону пішов по снігу.

З усієї сили він намагався зберегти рівновагу і втриматися на ногах, але йому перешкоджав сильний вітер. Здавалося, вітер усе дужчав і часом так штурхав його в груди, що встояти на ногах було неможливо. І лейтенант знову впав, може, кроків за тридцять от Пивоварова, одразу спробував підвестися, та не зміг. Тамуючи тяжкий біль у грудях, полежав, умовляючи себе не поспішати, зачекати, більш економно витрачати свої слабкі сили. Але бажання швидше дійти до дороги стало таким сильним, що розум уже був для нього кепський порадник — зараз він був у владі почуттів, які дедалі більше брали верх над здоровим глуздом.

І він знову підвівся, спочатку навкарачки, потім на коліна, далі слабким ривком і неймовірним зусиллям — на рівні ноги. Найважче було втриматися на них саме в момент першого кроку — після цього з'являлася інерція тіла, і кілька кроків давалися відносно легко. Та наступні знову утруднювались, його водило з боку на бік, і кінець кінцем він падав, витягнувши поперед себе задубілі від морозу руки.

Його вимушені зупинки після того, як він падав, ставали дедалі триваліші, іноді здавалося, що він уже не встане більше, у притупленій свідомості на якусь мить цілком зникало відчуття часу, і лейтенант раптом здивовано прокидався: де він? Зате він твердо знав, куди йому треба, і ні разу не переплутав напрямку, в напівнепритомності виразно пам'ятаючи останню мету свого життя.

Та одного разу, впавши, Івановський дуже боляче забився й одразу ж відчув, що підвестися більше не зможе. На ці вставання витрачалося багато сили, якої в нього лишалося все менше й менше. Він ліг на пекуче-морозний сніг і лежав довго. Певно, занадто довго для того, щоб коли-небудь підвестися. Проте в найостанніший момент він раптом збагнув, що може замерзнути, і це налякало його; замерзнути він уже не міг собі дозволити. Тоді він просто поповз, розгрібаючи ліктями і коліньми м’який, пушистий сніг.

Незабаром, одначе, виявилося, що повзти не легше, може, навіть важче, ніж шкутильгати на ногах — лейтенант зовсім видихнувся і тепер падав ниць. Це була нескінченна сліпа боротьба зі снігом, але ж вона мала і свою перевагу над ходьбою — не треба було підводитись на ноги, і це заощаджувало рештки його зовсім уже мізерних сил. І він гріб, завмирав на снігу і знову гріб, поки вистачало повітря в легенях. Увесь його шлях складався тепер із цього нестямного порпання в снігу і тривалих проміжків напівзабуття. Та свідомість усе ж таки притуплялася ненадовго, її живила мета його останніх хвилин, що владно диктувала сівою волю до краю виснаженому тілу.

Груди розпирав кашель, та він уже не міг і зітхнути, ані, тим більше, відкашлятись — боявся нападу болю, котрого, напевне, просто не витримав би. А проте одного разу кашель так струсонув його, що аж дух перехопило, і він упав головою в сніг. Коли трохи сяк-так відкашлявся, то відчув на губах якийсь тепло-солоний присмак. Він сплюнув і виразно побачив на снігу кров. Обмерзлим рукавом маскхалата витер губи, знову сплюнув, але кров ішла все дужче. На сніг з підборіддя текла темна повільна струминка. Зовсім уже знесилений, Івановський. лежав на боці, розгублено відчуваючи, як помалу залишало його життя.

Однак, полежавши трохи, він знову злякався наближення того найгіршого, хоч і знав, що колись це повинно статися. Та зараз його більше турбувало питання: