Читати книгу - "Агатангел"

наркоманії, попросив свого друга стати її коханцем. Мовляв, свіже почуття дозволить їй побороти залежність. Мети досягнуто не було, але й конфлікту з другом не виникло. Мене ще тоді здивував спокій, із яким Михайло розповідав про цей епізод. Можливо, у нас із ним просто різні погляди на інтимність? Як, наприклад, із Теобальдом, який вважає, що багато кому би сподобалося, якби за ним спостерігали прихованою камерою.

– А наші з тобою стосунки – це теж було завдання? – нарешті наважилася запитати я, коли ми зустрілися вперше після тої публікації в «Гальт!».

– Ні, ну що ти, – не задумуючись, відповів Михайло. – Як ти не розумієш, я ж для нас старався. За цей серіал, точніше, за твою згоду зніматися в ньому німці заплатили круглу суму, я вигідно її вклав, і незабаром ми з тобою зможемо оселитися десь над морем і жити на дивіденди. Хіба ти проти?

– А чому ти зараз мене про це питаєш, а не тоді, коли я «погоджувалася»?

– Це мав бути сюрприз, мені навіть на думку не спало, що ти можеш ображатися. Хіба я щось зробив не так?

– Я їду працювати до Німеччини. Напевно, надовго, – сказала я.

– Куди? Чого? А як же ми? – запитав він.

Я не відповіла.

Пізніше Сніжана Терпужко написала мені, що після серйозного фінансового розслідування, проведеного в нашій газеті, проект спершу хотіли закрити, а потім запропонували змінити політичні орієнтири й перейти у безпосереднє, але неофіційне підпорядкування певних органів, назву яких Сніжана не наважувалася вживати в листі. Тепер КРІС-2 уже не був власністю лише ТРУБЗ(нє). Виявляється, кулуарна боротьба за наше видання велася не лише між Нашою політичною силою і ТРУБЗ(є), бажаючих використати газетну площу з метою досягнення власних політичних амбіцій було значно більше. Афера з іноземними «консультантами» виявилася лише зручним приводом, щоб реалізувати задумане.

Про те, що містер Арнольд працює не тільки на європейський благодійний фонд, а й на відому вітчизняну структуру, Панько Овочевий дізнався мало не з самого початку перебування голландця у Тигирині. Вони з Соломоном Айвазовські вирішили підкупити містера Арнольда і примусити його перейти на бік Інвестора. Саме про це й домовлялися під час баченої мною зустрічі у «Моцарті». Містер Арнольд на все погодився, взяв запропоновану суму (2000 доларів, знайдені у його номері після викрадення), але продовжував збирати інформацію, насамперед фінансову, яка не повинна була потрапити за межі редакції. Суми, записані у його блокноті, були гонорарами, які він запропонував панові Фіалку і панові Маргариткові за доступ до цієї інформації. Ті нібито погодилися, але просигналізували Інвесторові й за вказівкою керівництва дали містерові Арнольду «липові» дані. А коли вже перед самим від’їздом «консультанта» Панько Овочевий довідався, що витік інформації таки стався, містера Арнольда було викрадено. Щоб це трапилося без свідків, Панько Овочевий подзвонив мені на мобільний із рецепційного телефону в «Інтерекстрімі», і я поїхала до лікарні, а більше за пересуваннями нашого гостя ніхто не стежив, усі святкували. Тоді Панько Овочевий та Соломон Айвазовські відвезли кудись містера Арнольда. Куди саме, так і залишилося таємницею.

Сніжану було запідозрено в тому, що саме вона дала містерові Арнольду компрометуючі бухгалтерські документи. Але, як стверджує сама Сніжана, він отримав їх від Олежика Трав’янистого, а той, своєю чергою, перепродував інформацію у відповідні органи.

Усі ці події залишилися в глибокій таємниці, і про нового власника газети ніхто, крім кількох посвячених, не знає. Для загалу КРІС-2 продовжує залишатися виданням, вартим довіри, демократичним, незалежним і опінієтворчим. Зараз КРІС-2 проводить резонансну акцію «Вільна журналістика». У серії публікацій найвідоміші журналісти міста розповідають про свої сутички з владою і неофіційні методи їх вирішення, на зразок хабарів, обміну конфіденційною інформацією та інших «послуг», якими журналістам доводилося розплачуватися за наслідки надто сміливих публікацій. Називаються прізвища, дати, суми. Згодом ці публікації планують використовувати проти самих авторів, принаймні так стало відомо Сніжані з певних джерел. На сторінках КРІСа-2 регулярно друкуються «викривальні» подробиці із життя високих чиновників та міської еліти, детально узгоджені з відповідними посадовцями. Завдяки таким публікаціям підтримується імідж «опозиційного і незалежного» видання. Час від часу посадовці, а то й цілі структури, наприклад, відділ комунального майна, теплокомуненерго чи асоціація митних брокерів, подають на газету в суд. Організовується голосний процес, газета його програє, звинувачує суд у продажності, сплачує символічний штраф і піднімає свій рейтинг в очах громадськості.

Інвестор тепер відмовився від анонімного іміджу і радо дає інтерв’ю як власник єдиної опозиційної газети в країні, а також змінив імідж політика, що орієнтується лише на інтелектуальну еліту. Тепер його часто можна побачити в сюжетах місцевого телебачення поряд із старенькою бабусею, у якої, скажімо, в підвалі завівся щур або розбилося вікно і якій не вдалося вирішити цю проблему з відповідними комунальними службами. Інвестор виголошує обурену промову й особисто відловлює щура або вставляє вікно.

Олежик Трав’янистий пройшов курс лікування від клептоманії, повернувся до КРІСа-2 і став заступником головного редактора.

У своїх листах (Сніжана ніколи не пересилала їх звичайною чи електронною поштою, а завжди передавала з кимось зі знайомих) вона пропонувала продати всі ці факти західним виданням, які виклопотали б їй за це політичний притулок. Мені пропонувалася роль посередниці й перекладачки. Намагаючись вмотивувати у своїх листах до Сніжани відмову, я ніяк не могла збагнути, що відчуваю при цьому сама: страх перед втручанням у таку резонансну справу, недовіру до Сніжани (адже надану нею інформацію не було ніякої змоги перевірити) чи глибоке, хоча навряд чи правильне пацифістське переконання, що втручатися в хід історії – справа когось іншого. Наскільки мені відомо, Сніжана продовжує шукати когось, хто допоміг би їй у реалізації проекту.

Минуло вже понад півроку після того, як я поїхала з Тигирина. Ми з Агатангелом живемо у розкішному помешканні і працюємо у комфортабельному офісі редакції однієї з найбільших німецьких газет «Гальт!». Форму множини я вживаю не випадково, адже закони іміджевої розкрутки вимагають від нас усюди з’являтися разом. Редакція залишила мені щурика як моральну компенсацію, я сама про це попросила, з нього повитягали, принаймні я на це сподіваюся, електронну начинку, і після цього колір його хутра змінився на рудий, точнісінько такий самий, як колір мого волосся. За звичкою я фарбую йому хвостик у «справжній червоний», мені здається, так він комфортніше себе почуває.

Я веду в газеті «Гальт!» рубрику «Галицькі дискусії». За час публікації серії матеріалів із життя української журналістки німецькі читачі так звикли до всього українського і насамперед галицького, що вимагають продовження теми. У містечку Гагенбах, де ми