Читати книгу - "Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту"

відзивається»… Його ще підлітком було забрано від старця, котрого він супроводжував по хуторах та селах. Чи на добре то йому пішло, зараз направду тяжко судити… А ще там було: «Ясно одно: по сему його життє круто…». Далі запис обірвано, але, мабуть, це значило «круто змінилось». Його всиновили багаті інтелігентні люди, що ж дивувати!

— А ще я прочитав, — Сашка аж розпирало від загадковості, — що кобзарі колись були дуже шановані люди, можна сказати, таємні жерці! І в кобзарів була власна мова!

— Невже? — дуетом вигукнули Софійка й Леся.

У Лесьчиному інтернеті знайшли, що кобзарська мова звалась лебійською або шлепецькою (сліпецькою). Що більшість її слів походить з давньогрецької мови та літературної латини 17 століття (от вам і старці!). Навіть у тогочасній Європі давньогрецька й латина були доступні далеко не всім! А ще — шлепецьку мову майже втрачено. Бо радянська влада кобзарів нищила, щоб часом, борони, Боже, не підняли на повстання народ! У злощасних 1930 роках скликали всіх кобзарів нібито на з’їзд. Після чого всіх таємно розстріляли, так і звуть нині той з'їзд — розстріляний! Виходить, якби Мокренка не всиновили, його чекала б ще страшніша доля!

На окремих сайтах познаходили й слова, які попри все таки дійшли до нашого часу, бо їх потроху досліджували й намагалися зберегти Пантелеймон Куліш, Микола Лисенко та інші небайдужі люди!

Уклали з них цілий словничок і тепер кинулись уже до блокнота.

Тепер побачили, що Юліан переписує слова лебійської мови. Мабуть, забув, тож намагається позгадувати їх зі свого далекого дитинства! Значень їхніх не пише, бо тоді недремний наглядач Кваша про все здогадається! О, недарма він брав участь в укладанні українсько-російського словника під керівництвом Комара! Такий міг би скласти ще не один словник!

Отже, бодай за божевільними писаннями Мокренкові вдасться хоч щось приховати, хоч щось не вийде за межі хати і вціліє від чекістів!

«Спин» — це «чорт»! «Шуліцейський» — справді поліцейський! «Неклевий» — це таки «поганий», хай тикнеться Кулаківському. «Гальомий» теж. А «кирати» — це таки «пиячити», хай дарує за несподівану згадку й Ірка! «Бо той недобрий чорт-шуліценський Букша…» «Букша» — це «кваша»! «Бо той недобрим чорт-поліцейський Кваша»! «Цілітно шукоморить» — «усе шукає»!

Деяких слів Мокренко, видно, пригадати так і не зміг, тож заміняв їх звичайними. А може, ті лебійські слова саме в тон звичайним і звучали? Словом, усе вкупі виглядало так:

«Визітаю: біяк відкаплонить хтось біце, хай, бетлій-ти кливеньский, скумає знахтнтм манейську суразну суга-каравону, манейську кирдимню, манейське клеве ставера! Манько бівже не дослякаюсь: шалеко, а млнь-ко йорий, нетроняшний, кувезно кімарю, бо неклевий спин-шуліцейський Букша цілітно шукоморить… Зо-етичуйтн сі кудорові! Делькаренко Ю.»

А означало, мабуть, таке:

«Благаю: як відімкне хтось це, хай буде ласкавий, зуміє знайти мою гарну воду-дівчину, моє життя, моє гарне подружжя! Я вже не діждусь: далеко, а я не здоровий, тяжко лежу… („Кімарити“ — таки ж лежати, бабуся недурно так мовить!) Бо той недобрий чорт-поліцейський Кваша усе вишукує… Зоставайтеся всі здорові!»…

Наче прощання…

А от що значить «Делькаренко Ю»? «Делька» — теж вода, «вдельчитись» — утонути… Але ж утоплеником став Кирило, а Мокренко… Мокренко — ось воно що! Юліан не зумів перекласти слово «мокрий» і написав його як «Воденко»! Воденко Юліан!

«Вода-дівчина» — може, це русалка? Вона ж його, Мокренкова, дружина!

«Похазниця — манейська кливеньска бахтійка»… «Похазниця» — це «господиня», хазяйка! «Хазяйка — моя ласкава теща»! Отже, пані Щербанівська Мокренкові ніяка не мати, вона його теща! Це значить, що…

Що Софія — його дружина, «його життя», його «гарне подружжя», його Русалонька!

«Так красно він мене все узивав», «виростали вкупі», «серце», «співаємо дуетом», — це ж у архівних записках писала Софія Щербанівська саме про Мокрейка! А її рядки про те, що «так було гарно зроблено сей…» і «міні подарував», мабуть, стосуються отого знаменитого галерейного портрета!..

Ще одна Софія-Русалонька!

Поки Софійка переварювала, Сашко з Лесею мудрували далі.

Явно якась адреса! «Шусто Кустанай, шустечко Тімара-стичинське, хоро Іон-майський, восторка Красімна, хаза дікона й шандра, похазь тімара. Делькаренко С.О. Незабатузяні-хірані-етан».

За годину праці встановили, що йдеться про Кустанайську область, Семиозерний район, село Першотравневе (мабуть, Первомайське: чисто радянська назва!) у Казахстані! Ну, так: адже Казах — це вільна, отже «незабатузяна» (незв'язана) людина! Вулиця Червона, будинок 16, кімната 7! Ну, а «Делькаренко С.О.» — вона ж, вона: Мокренко Софія Олександрівна!

Так он куди закинуто репресовану Русалоньку! Аж у Казахстан! Вона, почувши від мами, що чоловік помер (о, той брехливий некролог!), а потім, видно, дізнавшись і про смерть брата й матері, не захотіла чи не змогла вже повернутись на рідну землю! Але її адресу Мокренко десь відшукав і просив нащадків допомогти!

Звичайно, самої Софії вже немає живої (хоч Софійка і тут готова вірити в дива), але, може, зостався хто з її близьких? Може, врешті-решт, у неї там народилася Юліанова дитина?

Он іще чому Юліан ховав правду від Кваші! Знав: Григорій Борисович не допустить сюди ніяких спадкоємців: йому самому згодиться Мокренкове майно! Що ж, Кваша так і зробив: привласнив і розпродав по частинах майже весь будиночок з колонами! Мабуть, це теж винагорода від органів за вірну службу!..