Читати книгу - "Хранитель забутих речей"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— А якщо ніхто нічого не шукатиме? — турбувалася Лора, нервово кусаючи нігті.
Фредді жартівливо забрав її руку від рота.
— Звісно, шукатимуть, чи не так, Саншайн?
Саншайн демонстративно байдуже стенула плечима, її губи були надуті, як вітрила корабля. Дівчина розлила чай і з гуркотом виставила чашки та блюдця навпроти Фредді й Лори.
Фредді підняв руки догори.
— Добре, добре, я здаюся. Що таке, дитино?
Саншайн уперла руки в боки і суворо подивилася на своїх друзів.
— Ніхто ніколи мене не слухає, — несподівано тихо й сумно промовила вона.
Зараз вони слухали. Слова Саншайн повисли в повітрі, очікуючи на відповідь. Ні Фредді, ані Лора не знали, що сказати. Вони відчували себе винними, бо Саншайн могла мати рацію. Її маленька постать і дитяча простодушність сприяли тому, що вони ставилися до цієї дівчини, як до дитини, відповідно реагуючи на її думки та ідеї. Але Саншайн — молода жінка, хоч і з синдромом Дауна, — пора й сприймати її відповідно.
— Вибач, — нарешті сказала Лора.
Фредді кивнув без тіні усмішки на обличчі.
— Вибач, що ти говорила до нас, а ми не слухали.
— Так, — додав Фредді, — якщо ми вчинимо так іще раз, можеш нас ударити.
Саншайн якусь мить подумала над цією пропозицією і пошарпала Фредді за вухо, очевидно, для профілактики. Потім знову серйозно заговорила до них обох:
— Обручка тут ні до чого, Тереза мала на увазі лист.
— Який лист? — запитав Фредді.
— Лист, який Святий Ентоні написав перед смертю, — відповіла дівчина і додала: — Ходімо.
Фредді й Лора пішли за Саншайн на веранду, де вона взяла платівку Ела Боуллі та поклала її на програвач.
— Це лист, — промовила вона, звертаючись у простір, і поставила голку на платівку. Заграла музика.
Розділ 40Юніс
2005
— Думаєш про те, що ти міг би опублікувати це, цю… — Юніс намагалася дібрати у своєму словниковому запасі непристойностей відповідне слово і, не знайшовши нічого достатньо принизливого, нарешті видала, немов кинула отруєний дротик: — річ!
Палітурка новенької книжки, паскудне червоне з золотом, вистромилась із коричневого обгорткового паперу поряд із пляшкою шампанського, яку Брюс прислав, якщо вірити записці, «в утіху за те, що самі не допетрали опублікувати це золоте дно».
Бомбардир спантеличено похитав головою, не вірячи своїм очам:
— Я навіть не читав її. А ти?
Остання книга Порші очолювала список бестселерів останні три тижні, і позерство Брюса, її видавця, не знало меж.
Його зарозумілість підтверджував банківський рахунок. Йому, завдяки Порші, тепер гарантовано платинову картку і майже родинні стосунки з директором банківської філії.
— Звісно, я це читала! — проголосила Юніс. — Мій обов’язок усе читати, щоб бути в курсі справ. Я також читала рецензії. Можеш собі уявити, книга твоєї сестри була поцінована, як «нищівна сатира на сахаринові кліше сучасного комерційного письма»! Один критик назвав це «гострою, як лезо, деконструкцією сучасного уявлення про сексуальність, що розсуває межі популярної літератури до нечуваних крайнощів і посилає на хер тих корифеїв літературного істеблішменту, які поклоняються умовностям Букерівської премії і такого іншого».
Попри свою лють, Юніс не змогла це читати з серйозним обличчям, а Бомбардир зареготав слідом за нею. Зрештою він цілком заспокоївся й запитав:
— І про що ж воно?
Юніс зітхнула.
— Ти справді хочеш знати? Воно найгірше з усього, що писала твоя сестричка.
— Сподіваюсь, я витримаю.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хранитель забутих речей», після закриття браузера.