Читати книгу - "Якоб вирішує любити"

Коли Катіца, яка кинулася за мною, прибігла туди, я вже був далеко від берега і, одержимий думкою, коли ж він нарешті проламається, метався по льоду. Щоб він розверзнувся, і мене поглинули води, що тільки й чекають під сподом. Я стрибав на найтонших місцях, але крига не піддавалася. В неї були інші наміри щодо мене, як раніше у Бога.

Змерзлий і виснажений, я опустився на лід, а з берегів і ближнього мосту люди кричали, щоб я схаменувся і не накликав на себе біди. З'явився навіть жандарм і намагався обережно підібратися до мене, але щокілька метрів падав. На широкому, розчервонілому лиці Катіци стояв жах, який вона відчувала замість мене.

Коли пригадую її сьогодні, бачу, як вона стоїть з широко розкритими очима і маленькими рученятами, стиснутими в кулачки, достоту як в якомусь пересічному американському фільмі. Оскільки ніщо не допомагало, і ріка не хотіла мене приймати, я врешті застиг навпочіпки, аж поки мене не затрусило від холоду. Глядачі, розчаровані тим, що більше нічого не діється, поступово розходилися. Та й жандарм десь зник, коли я знову вийшов на берег. Катіца хотіла мене обняти, але я ухилився.

— Перестань, я смерджу, — тільки й спромігся видушити я.

А вона зайшлася таким сміхом, що мені легше стало підвести погляд і подивитися їй в очі.

— Якобе, ти надто багато часу проводиш у Мозі. Він теж не дозволяє до себе доторкатися, але тому, що занадто чистий.

— Ти нікому не розкажеш, правда?

— Я й першого разу дотримала слова.

В наступні місяці ми з Катіцею стали нерозлучні. Коли вона не була занята в ательє, а я в школі, коли дідо не бажав, щоб ми залишалися біля нього, ми бродили містом, як колись з ним удвох. Ми годинами могли майже нічого не говорити. Я переповів їй всі Рамінині й дідові історії. Та її вони не цікавили по-справжньому. Вона вважала, що такі люди, як Каспар і Фредерик взагалі не заслуговують на те, аби про них говорити. Врешті-решт, вони були просто вбивцями. І вона розуміла, я певен, що цими розповідями я просто намагаюся стримати її і відволікти від чогось, що стосувалося тільки нас двох.

Іноді в якісь дільниці, де нас ніхто не знав, на безлюдній вулиці, відгородженій муром, я брав її за руку. Тільки це. І лишень під кінець, незадовго до її від'їзду з Тімішоари, на останньому нашому побаченні я її поцілував. Та все ж мені миліше згадувати наші руки.

Катіца майже ніколи не упоминала про батька, як і про те, що бачила та чула в нашому домі. Не з уважності до мене, а тому, що в її світі це не мало ніякого значення. Її батьки були такі бідні, що успадкувати вона могла хіба що кравецький манекен та старі модні часописи її матері. Великого двору і великого минулого в них ніколи не було, тільки вбога, малесенька хатка. Для неї важило тільки тепер, ще ніколи не бачив я людини, для якої минуле і майбутнє так мало значили. Важливе було те, що досяжне — наприклад, я.

Тим часом містом оволоділа одна-єдина, невідступна думка: як роздобути харч. До того ж скорше за інших. Люди невтомно сновигали містом у пошуках старого м'яса чи якогось зів'ялого овоча. Вони з невдоволенням стояли в чергах, бо єдине, що в них залишилося від колишнього життя — це переконаність, що їм належиться більше, ніж іншим. Коли товар підходив до кінця або й зовсім закінчувався, спалахували сварки. Нерідко мені доводилося бачити, як вишукане панство б'ється за кілька кісток. Війна все ще оминала нас, але її подих з кожним днем ставав усе відчутніший.

Нам з дідом велося краще, бо Сарело приїздив незмінно. Вистачало навіть Катіці, якій я регулярно приносив пакунки з ковбасою та сиром. Але в місті аж кишіло від злодіїв та жебраків. Вони стояли перед церквами, здебільшого там, а також перед корчмами й крамницями, куди вчащали ті, які ще могли собі таке дозволити. Стояли перед театром і на кожному більшому перехресті, в парках і вздовж каналу. Їхні канючні голоси, їхні скривлені лиця переслідували нас навіть у снах. Визволитися від них означало — взагалі не виходити з дому.

В одного жебрака не було ніг, він завжди виринав на плечах якогось жилавого, мовчазного чоловіка, який повсюди його носив. На відміну від решти своїх побратимів, що жили на вулиці та з вулиці, безногий завжди був ретельно поголений і охайно вбраний. Так ніби чисті жебри були почесніші, ніж обдерті.

Ми з Катіцею часто спостерігали за цією парочкою, вони ніколи не ходили без плану. Спочатку виглядали місце, коротко радились, причому останнє слово завжди належало каліці. Якщо місце здавалося їм обнадійливим, носій скидав безногого, і останній відрізок шляху до своєї жертви той сам волочився по землі. Чи то через його зовнішній вигляд, чи то завдяки вправності, але йому завжди перепадало найбільше. Якось ми навіть побачили їх в доволі дорогому закладі, а перед ними — тарілки з пишними стравами.

В середині червня — цього золотого, розпеченого місяця — ми з Катіцею, як і багато інших, сиділи над каналом. Здавалося, вона чимось зажурена, але не знаходить відповідних слів, щоб сказати про це. В ту саму мить просто над вухом продеренчав голос: