Читати книгу - "220 маршрутів"

всьому. Точно не Міхал, нащо йому барабани? Може, хтось із хлопців? Або знайдуть собі ударника без інструмента. Цікаво, хто це буде? Міколай трохи йому заздрив, що, не обтяжений жодними заборонами, той сяде за його установку.

Він хотів, щоб усе вже закінчилося. Якби не було так рано, і якби мати не працювала вдома, він би тут-таки повернувся і втілив свій план. Але щойно доходила одинадцята. Тож він сидів на зупинці й розглядав людей. Насправді він навіть не дивився на них, його заполонили чорні думки. Хлопець розмірковував, чи одразу після смерті справді бачиш сяючий тунель, чи померлі родичі чекають там на нас, і чи він часом не опиниться в пеклі, де на нього ніхто не чекає й де йому знову доведеться самостійно давати з усім раду?

505 Мікрорайон Кабати

— Що я бачу? Чергове тактичне ухиляння від навчального обов’язку? — почув він раптово.

Повернувшися до дійсності, Міколай підняв голову. Перед ним стояв Амадей Волянський.

— Доброго дня, — хлопець навіть не усміхнувся старенькому. — Так якось вийшло. Але це вже востаннє.

— Я радий. Однак мені цікаво, чи зможеш ти дотримати слова? Що не кажи, а в певному сенсі це рецидив.

Макарів дідусь присів поруч на лавку й не ворухнувся, навіть коли приїхав 131-й.

— Ви автобус проґавите.

— Нічого, скоро приїде наступний. А ти не відповів на моє питання.

— Я завжди додержую слова.

— Невже? Здається, останнім часом ці нахваляння не надто підтверджуються вчинками.

— Це не нахваляння! — обурився Міколай.

— Ну, як: вони грають, а ти — ні. Нещодавно група була без басиста, тепер немає ударника. Як це назвати? Може, розтлумачиш мені хибність моїх міркувань?

— Я знаю, що це виглядає дивно. Але ви повинні мені повірити! Я не хочу їх кидати!

— Тоді чому ти так робиш?

— Вочевидь, мушу.

— У тебе виникли проблеми з навчанням?

— Не знаю, ніби ні.

— Підемо вип’ємо кока-коли? Ти не зайнятий?

Вони встали й мовчки пішли. Амадей Волинський позирав на Міколая і йому не дуже подобалося те, що він бачив. Тож він вирішив перейти на менш особисті теми.

— Як чудово все склалося з нашим Кайтеком!

Міколай не озивався.

— Усе ж медицина неймовірно пішла вперед!

У відповідь знову мовчанка.

— Якщо хочеш, я не говоритиму.

— Добре, що склалося, — промовив Міколай без краплі ентузіазму.

— Нарешті ви зможете почати грати.

— Я не зможу.

— Чому? Тобі батьки заборонили? Ти щось утнув? Може, я поїду побалакаю з ними, якщо хочеш? Я ж знаю, що це означає для вас.

— Ви тут не допоможете. Ніхто не допоможе.

— Бо ти більше не хочеш грати?

— ХОЧУ! І це найгірше! — вигукнув Міколай крізь сльози.

Дідусь Амадей лагідно подивився на нього.

— Із кожної ситуації є вихід. Іноді це коштує трохи переживань, але що б не стало на заваді твоїй грі — це не нездоланна перешкода. Уявлення не маю, що це може бути, та поглянь — любов до музики навіть Кайтека змогла зцілити. Він хотів жити, бо так сильно хотів грати! І все вийшло!

— А я більше не хочу жити! — Міколай розридався.

— Ти, здається, сам не розумієш, що говориш, хлопче! — розсердився на нього старенький. — Життя — це найдорожчий дар. Це таїна. Щоправда, пригнічені буденними турботами, ми часом про це забуваємо, але це не змінює самого факту. І ми не можемо самотужки вирішувати, коли надійде наш кінець. Це вирішує тільки Бог.

— У нього є Кайтек, тож підсумок Йому зійдеться.

— Ти замість Кайтека? А це що за маячня?! — обурився Макарів дідусь. — Ти вважаєш, що Бог — якийсь бездушний бухгалтер?! Хто вам наговорив таких дурниць?! Ти ніколи не чув, що Бог є любов?! Вас нічому не навчили на релігієзнавстві?! Ні, мені треба сісти, бо я зараз вибухну! — вигукнув він драматично, розглядаючись довкола й не забувши перевірити, яке враження справили його слова.

Міколай не відреагував. Він тупо дивився під ноги, продовжуючи мовчати.

— Міколаю, що ти надумав?

— Нічого. Я просто намагаюся дотримати слова.

— Перед ким?

— Ви не зрозумієте.

— А ти розумієш?

— Я знаю, що повинен зробити.

— Послухай мене, дитино. Я не дуже добре тебе знаю, але я точно знаю, що ти помиляєшся. Немає злочину настільки страшного, так неймовірно жахливого, за який людина, що відчуває каяття, не отримала б прощення. Ти мене слухаєш?

— Так.

— Людина може помилятися. Вона має на це право. Ми не народжуємося ідеально правильними. Іноді чинимо щось із добрих чи навіть лихих міркувань, та достатньо усвідомити, що це було помилкою, і висловити бажання виправитись. Саме так виявляється Божа любов. Тебе це теж стосується.

— Я хотів, щоб Кайтек одужав.

— Ми всі хотіли.

— І я вирішив, що більше ніколи не гратиму.

— Ти дав обітницю? Он воно що... І тебе почули... Боженьку... — дідусь надовго замислився.

Міколай скрушно зітхнув.

— У тебе чиста душа, — промовив Амадей Волинський. — Я пишаюся, що в Дарека є такий друг.

Малий подивився на старенького, нічого не розуміючи. Його душа не була чистою. Адже він дав слово!