Читати книгу - "Все буде добре"

запалив сірника й підніс його до списаного аркуша зі свого старого зошита, який хлопець завбачливо поклав у сам низ, під маленькі сухі гіллячки. Вогонь радісно прийняв подачку та облизав шматок паперу. Букви змінювали форму під владою ще маленького полум’я.

– Можливо, це найкращий спосіб, як можуть померти букви, – у вогні, – по-філософськи промовив Сашко.

– Чому ти так думаєш? – запитала Катруся.

– Знаєш, ці ж рядки вже хтось написав. І якщо вони тут нікому не потрібні, то, можливо, знадобляться комусь в іншому місці. Я вірю, що всі спалені книжки з димом перетворюються на думки й розлітаються по світу. Тоді вони знаходять свою людину та стають її думками. І вона зможе написати нову книгу.

– Ти так по-розумному говориш, – промовила Марічка.

– У мене велика бібліотека вдома. І коли закінчились цікаві книжки, я перейшов на філософські. От звідтам і нахапався, певно. Але то таке, дивіться, як гарно горить!

І справді, поки Сашко розмірковував на нематеріальні теми, Антон вправно підкладав гіллячки більшого розміру, полум’я радісно приймало і їх у свою пащу, розгоряючись усе вище й більше.

На берег ліниво опустилися сутінки. Сонячна заграва поступалася прохолоді приємного вечора.

– А ви знаєте легенду про це озеро? – запитала Катруся.

– Щось типу того, що в ній якась дівка через нещасливе кохання втопилась і тепер людей лякає? – припустила Марічка.

– А от і ні!

– Я не знаю, розкажи! – попросив Сашко.

– Мені мама розповідала, що це озеро називають озером Дружби. Раніше, мовляв, тут був лише широкий степ і це озеро. Одного разу в степу заблукали четверо друзів. А води з собою не взяли. Блукали день, блукали другий. А спрага мучить безжально. На третій день вони вже ледве ходили, і тут один із них побачив озеро. Спочатку йому здалося, що він марить від шаленої спраги, і йому те озеро тільки ввижається. Але він слабким голосом окликнув друзів, і вони теж побачило озеро. З останніх сил дійшли вони до берега та припали до життєдайної води. І як напилися, то відчули в собі силу неймовірну та жагу до життя. Вирішили назвати цю водойму озером Дружби та клятву дали про те, що завжди будуть разом, і якщо хтось із них потрапить у біду – першими прийдуть на допомогу.

– Гарна легенда, – сказав Сашко.

– Слухайте, нас якраз четверо! А давайте й ми в дружбі присягнемося? – із жаром запропонував Антон.

– Давайте, – підтримала Марічка. – А хто знає ритуал?

– Потрібно сісти всім навколо, узятися за руки та подумки присягнутись у вічній дружбі одне одному. А потім нам повинен явитися знак, що наша клятва почута, – розповіла Катруся.

– Спробуймо, – заінтригований Антон обтер руки об штани та підсів ближче до полум’я.

Вогнище на березі озера вихоплювало з тіні обличчя чотирьох дітей, що сиділи навколо нього на колінах, тримаючись за руки. Кожен із них подумки промовляв свої слова, формуючи власну клятву. Серйозні, зосереджені, із заплющеними очима, вони мали вигляд зовсім не по літах.

– Клянусь, що ніколи не залишу друга в біді! – Сашко згадав, як страшно було, коли Антон тонув, і обіцяв собі продовжити рятувати всіх, хто цього потребуватиме.

– Клянусь, що ніколи не зраджу! – Антон уявляв майбутнє, де є він, його щаслива родина, а поряд – друзі.

– Клянусь, що завжди буду вірною! – Марічка стиснула міцніше руку Антона, понад усе бажаючи, щоб її життя склалося.

– Клянусь, що ніколи не побажаю чужої долі! – Катруся скоса подивилася на Сашка, наказавши собі забути про Антона та знайти власне щастя.

– Клянусь! – сказали чотири голоси в унісон, і біля озера запанувала тиша. Друзі очікували знаку на їхню клятву.

І дійсно, раптом згори почувся потужний удар грому й по піску зацокотіли великі краплі дощу. Діти зірвались на рівні ноги, дивлячись, як рясний дощ гасить їхню ватру.

– Я думаю, що грім – це добрий знак! – мокрий Сашко переконливо подивився на друзів.

– Звичайно! Ми тепер друзі навік! І не зможемо нічого одне одному зробити – інакше нас покарає небо! – серйозно промовила Катруся.

– А тепер ідемо додому? – запитала Марічка, тримаючи долоні над головою.

– Біжімо! – крикнув Антон і першим рвонув у напрямку домівки.

Дощ байдуже стирав дитячі сліди, омиваючи тліючі гілочки. Яке йому діло до чужих слів – у нього своя робота. І лише грім ще раз гучно прогримів свій вирок, наче нагадуючи про дану йому обіцянку.

Розділ IX. Докинути хмизу в жар

2008 рік

1

Від роздумів його відірвав стук у двері.

– Заважаю? – запитала Марія, заходячи в кімнату.

Олександр зняв окуляри та стомлено потер очі:

– Трошки. Але мені все одно потрібна перерва.

Її очі дивилися з турботою. Вона поклала руки чоловікові на плечі й зробила кілька масажних рухів.

– Може, ти відпочинь,