Читати книгу - "Матусин оберіг"

– Чому?!

– Мені було соромно. Я почувалася такою винною!

– А зараз? Що ви відчуваєте зараз?

– Зараз? Я незабаром помру й ніколи нічого не дізнаюся про свою доньку. Мені хоча б знати її прізвище та ім’я!

– Для чого?

– Щоб залишити їй спадок. Для кого я працювала? Туди із собою нічого не забереш.

– Тобто залишити спадок, щоб відкупитися? – з іронією промовила Карина.

– Ні. Щоб вона мені пробачила. Та нема мені прощення! То хоча б спокійніша моя совість стане, коли буду там!

– Ви одужаєте та знайдете свою доньку.

– Ти справді так гадаєш?

Карина легенько стиснула кінчики пальців хворої.

– Я впевнена в цьому!

– Каринко, ти мене не покинеш? Допоможеш мені її знайти?

– Звичайно! Я вже сьогодні почну пошуки, ви тільки скажіть, яким було ваше прізвище на час, коли ви писали відмову від доньки.

– Стрельник.

Усе навколо Карини хитнулось і знову стало на місце. Вона поквапилася вийти. Дівчина бігла довгим лікарняним коридором. Розчинила перед собою вхідні двері, впустила свіжість у легені.

Удома Карина застала жінок за приготуванням закруток. На кухні в ряд вишикувалися скляні банки з червоними помідорами.

– Де ти була так довго? – спитала Олеся. – З нас уже сто потів зійшло! Треба заготовки і собі зробити, і бійцям.

– Я… Я знайшла… свою матір! – вимовила дівчина.

Жінки завмерли, мов статуї. Карина побігла до свого ліжка, упала на нього обличчям у подушку й розплакалася. Олеся хотіла її втішити, але Людмила Анатоліївна відвела її за руку на кухню.

– Не треба, – сказала вона, – зараз слова зайві. Нехай нашадівчинка виплачеться – ще встигнемо про все розпитати.

Залишалися лічені дні, а потрібної суми для операції та на авіаквитки не вистачало. Ігорева мати, зустрівши Олесю, запитала, чи зібрані вже кошти. Далі приховувати правду не було сенсу.

– Ні, грошей не вистачає, – сказала Олеся, уникаючи погляду жінки. – Я знаю, що ви також збирали й по вулиці, і по родичах та знайомих. Скільки у вас є наразі?

– Приблизно три тисячі доларів. Мало?

– Так, цього не вистачить. Потрібно ще десять тисяч.

– Гривень?

– Доларів.

– О, Господи! Що ж нам робити? – забідкалася жінка й розплакалась. – Ігор живе надією… Ні, не можна зупинятися, але що ж робити?.. Я продам хату! Житимемо в материній, головне – щоб його прооперували за кордоном.

– Не думаю, що ви зможете швидко продати будинок та ще й за таку суму.

– Чому? Зараз багато переселенців, які купують житло. Я навіть знаю, що люди дачі придбали, щоб там жити.

– Вибачте, але скажу правду. Ваша хата стара й потребує ремонту, тому коштуватиме дешево. Немає сенсу продавати за безцінь, щоб потім не було де жити Ігорю. Я щось придумаю. Обіцяю!

Олеся сама не знала, де взяти кошти, яких не вистачало, але відібрати надію в матері та й у самого Ігоря вона не мала права. «Не хотілося б, але доведеться поговорити з Кариною», – вирішила дівчина.

Увечері, коли подруга повернулася з лікарні, Олеся поцікавилась, як почувається Надія Іванівна.

– Зараз уже краще, – сказала дівчина. – Після того, як вона впала в кому, потім була друга операція, я вже шкодувала, що не зізналася, що я її донька. Гадала, що спізнилася, але зараз їй ліпше, лікар сказав: усе страшне вже позаду. Ото я перехвилювалась! Думалось: чому я така нещаслива? Стільки років мріяла знайти свою матір, а знайшовши, – втрачаю. Ось і з Валентином позустрічалися сім днів, і знову він – на фронті, а я – у тривозі.

– Треба розуміти, чому він там. Звичайно, тебе не втішить, що я скажу, і прозвучить це трохи пафосно, але Валентин там, щоб ми тут з тобою, з Людочкою, з Максимком жили в спокої. Я хотіла поцікавитись, чи збираєшся ти тепер сказати Надії Іванівні, хто вона тобі?

– Звичайно, але не зараз.

– А коли?

– Коли її випишуть із лікарні.

– Погано, – зітхнула Олеся.

– Чому? – Карина пильно подивилася подрузі в очі.

– Ходити навколо не можу, тому скажу відверто: ми не встигаємо зібрати кошти для Ігоря, тому хотіла тебе просити, щоб ти поговорила з матір’ю.

– Ти хочеш, щоб я попросила в неї гроші? – Карина здивовано поглянула на Олесю. – Уявляєш, що вона про мене подумає? Не встигла об’явитися донька, а вже простягає руку?

– Вибач. Напевно, я змолола дурню. Коли відчуваєш себе загнаною в глухий кут і безпорадною, то й не таке в голову приходить. Не ображайся.

Олеся торкнулася руки подруги й пішла. Її геть охопив відчай.

«Невже доведеться все відкласти, коли до мети лишилося півкроку? – думала вона, розвішуючи на мотузці випраний одяг. – Спробувати домовитися з клінікою про перенесення дати операції? Так можна втратити довіру, і лікарі не дадуть другого шансу. Та й де гарантія, що зберу потрібну суму до іншої дати? Що ж робити? Урятувати ситуацію може лише щасливий випадок.

…Карина розчісувала волосся Надії Іванівни й зауважила, що потрібно вже підфарбувати корені, бо видно сивину.

– Ось випишуть мене з лікарні – одразу сходжу до салону, – сказала жінка.

– Навіщо витрачатися? Купите фарбу, і я сама все зроблю!

– Гаразд, – усміхнулася жінка кутиками вуст. – Карино, хочу тебе спитати: ти кругла сирота?

– Так.

– А родичі бодай якісь є?

– Ні, нема. Була бабуся, але вона вже померла. А що?

– Мені хотілося б, щоб ти жила в мене.

– Звичайно! Я побуду біля вас до повного одужання! Не хвилюйтесь, я вас не покину! – сказала Карина й обняла жінку.

– Ні, ти мене не так зрозуміла. Я пропоную тобі жити в мене завжди, як донька.

– А якщо я переїду, а знайдеться справжня донька? Що тоді?

– Тоді в мене буде дві доньки, – усміхнулася жінка із сумом. – Ні, вона мене не пробачить і шукати не стане.

– Вона вже вас знайшла, – схвильовано промовила Карина.

Жінка завмерла. Здавалося, що пауза, яка повисла, ніколи не скінчиться. Стало так тихо, що було чути дзижчання мухи, яка билась у віконне скло.

Карині здалося, що луною розходиться по палаті звук ударів її серця. Надія Іванівна ніби прокинулася від сну, поглянула на Карину так, наче бачила вперше. Її губи здригалися чи то від хвилювання, чи від спроби вимовити заповітне, таке бажане