Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87"

На третій день батько та син повернулися до майстерні Генрі Джордона. Винахідник провів їх до кімнати, в якій стояли лише стіл та стілець. На столі виднілася друкарська машинка із закладеним у ній аркушем білого паперу. Джордон натиснув на п’ять клавішів, вийняв папір і подав його хлопцеві. На папері було надруковано слово “яйце” його літерами:

Девід Філіпс III придивився до напису. Відтак почав розглядати машинку. Далі взяв папір і попросив, аби його вклали назад до машинки. Тоді він уважно оглянув клавіатуру і повільно, страшенно повільно почав друкувати своїми літерами слово “яйце”. І нараз розплакався від щастя, кинувся цілувати батька і знаками виказувати свою вдячність винахідникові. Решту дня він безвідривно сидів за машинкою, а обидва чоловіки стежили за його діями, порівнювали тексти з написаними від руки, вказували на різні предмети і просили друкувати назви.

Тієї ночі в готелі хлопець не заснув доти, доки машинка не була надійно приладнана до ліжка в такий спосіб, що він міг тримати її під час сну.

— Єдине, що залишається ще зробити, — сказав батько, — це перетворити його машинопис на звукову мову.

— Авжеж, — погодився Джордон, — але це не так легко, як вам здається. Зайдіть до мене через тиждень.

Тієї ночі батько не міг заснути. Він сидів біля синового ліжка, дивлячись на хлопця з гордістю і надією. Хлопець спав спокійно, але й уві сні не випускав із рук машинки. Рано-вранці батько прийняв рішення. Він ухвалив собі викликати радіограмою дочку, що спеціалізувалася на психології, мові та формуванні навичок, адже вона так любила свого малого брата. Телеграма була коротка:

“ПРИЇЖДЖАЙ ДО ЛОНДОНА

ПЕРШИМ ПАРОПЛАВОМ. ТИ НАМ ПОТРІБНА.

Батько.”

Через тиждень вони втрьох зайшли до Генрі Джордона. Винахідник був втомлений, змарнілий, але щасливий.

— Все гаразд, я зробив пристрій, — сказав він просто. — Ви не винні мені жодного цента. Я можу тепер застосовувати цей принцип для озвучення будь-якого типу письма. Тепер люди, втомившись читати, зможуть вкласти сторінки книги до такого пристрою і сприймати зміст тексту на слух. Ану ж, спробуємо. Хай ваш син надрукує щось.

Мімікою вони пояснили Девідові Філіпсу III, що він має робити. Хлопець надрукував три рядки через два інтервали. Винахідник взяв у нього аркуш, вклав його до іншої машини і натиснув клавішу. З машини долинули звуки, що, здавалося, були мовою, але їхнього змісту ніхто не міг зрозуміти. Хлопець заціпенів. Він здивовано подивився на батька, потім на сестру, на Джордона і на митах попросив повторити те ж саме. Джордон надрукував слово “яйце” мовою хлопця і показав йому аркуш. Відтак він вклав цей аркуш до другого пристрою і натиснув клавіш. Почулося лише одне слово.

— Це слово, — пояснював Джордон, — означає його мовою “яйце”. Звучання слова відповідає його написанню. Хай хто-небудь з нас спробує його вимовити. Я покладу на стіл кілька різних предметів, а ви, Енн, вимовите це слово, і ми побачимо, що він робитиме.

Вони відтворювали слово “яйце” на пристрої доти, доки сестра не навчилася його вимовляти. Відтак на стіл було покладено годинник, ключі, сірники, гроші, цвяхи і яйце. Енн підвела хлопця до столу і, показуючи на розкладені на ньому речі, вимовила вивчене слово. Хлопець, не вагаючись, взяв яйце і подав його сестрі.

— Бачите? — сказав батько, — мій син чує. Ми завжди були переконані в цьому. Він чує, хоча й не говорить. Зате він може писати. Його письмо можна перекласти на звукову мову і відтворити на пристрої. Він розуміє цю мову. Решта залежить від тренування.

— Це схоже на колію, по якій потяги рухаються лише в одному напрямі, — промовив з безнадією Джордон.

— Принаймні це — колія, — не поступався батько. — Давайте закладемо до пристрою цілу сторінку тексту і послухаємо, як він звучатиме.

— Як на мене, то це тарабарщина, — відказав винахідник.

— Це лише тому, що ви не мовознавець, — різко заперечила сестра. Тут треба фахівця-мовознавця.

— Що ж, давайте перевіримо, — сказав, посміхаючись, винахідник. Саме зараз у Лондоні відбувається зустріч учених усього світу. Всі разом вони репрезентують на менше, як п’ятдесят мов. Хай вони прослухають запис. Може, котрийсь із них упізнає знайомі звуки.

Через день шістдесят чоловік з різних кінців світу зібралися в спеціальному приміщенні з винятково доброю акустикою. Їм розказали, в чому справа. Для повного з’ясування ситуації вчені поставили десятки запитань, на які батько, Джордон та Енн давали відповіді. Відтак цілу сторінку хлопцевого машинопису було закладено у звуковідтворювальну машину. Щоб учені могли краще розрізняти звуки, текст подавався в уповільненому темпі.

Після того як прослухали запис тексту, в приміщенні запала тиша, що переривалася невпевненими коментарями деяких учених. Один по одному мовознавці підводилися зі своїх місць і залишали приміщення, даючи знати, що вони не могли нічого зрозуміти. Нарешті залишився лише один чоловік. Він підійшов до розчарованих експериментаторів.

— Я не впевнений у тому, що збираюся сказати, але, може, це вам стане у пригоді, — почав він, ніби виправдовуючись. — Я народився в Уельсі і знаю деякі з уельських діалектів. Мені здається, що ми чули уельську мову, але саме цього діалекту я не знаю. Проте я знаю невеличкий закуток в Уельсі, де багато років тому існувала дивна мова, що дуже різнилася від усіх інших діалектів. П’ять років тому я їздив туди досліджувати цю мову. Нею може говорити лише одна жінка, яку звати Гренні Ланарч, але її ніхто не розуміє. Я чув від неї цю мову, і мені здається, що вона схожа на те, що ми чули сьогодні. Отже, на мій погляд, це старий уельський діалект, яким говорить Гренні Ланарч. Ось її адреса. Крім свого діалекту, вона досить добре говорить по-англійському, отож ви можете попросити її прослухати ваші записи і навіть зробити фонографічні записи її давньої мови.

— Ми поїдемо туди, — сказав Девід Філіпс II.

— Але ця мова не може бути уельською, — сказав винахідник, — адже ви з Нью-Йорка.

— До 1765 року наші пращури мешкали в тому містечку, — сказав батько, — отож тоді вони були ніким іншим, як уельсьцями.

— А те, над чим ми зараз стільки морочимося, може, являє собою приклад спадкової пам’яті. Принаймні психологи вважають, що такі речі можливі.

Вони поїхали до Уельса і невдовзі прибули до невеличкого містечка