Читати книгу - "Ангел пригляду"

— Ні, не почують. Немає в тобі істинної любові ні до кого, і народ тобі теж байдужий. Єдине, на що ти придатний, — література, в основі якої мова. Але якщо зникне народ, країна розпадеться, згине й мова. І тоді ти взагалі нікому не будеш потрібен. Ось це тебе лякає — правда?

Він мовчав. Потім тихо промовив, не підводячи очей:

— Навіть якщо й так… Невже не можна просто пожаліти людину?

— Людину — будь ласка. Як відомо, світ приречений, але окрема людина ще може врятуватися.

— Що означає приречений? — перебив він. — Світ різний, десятки країн, народів, цивілізацій. У всіх свій шлях.

— Не має значення, кінець у всіх один. І цей кінець не залежить від шляху. Руйнуються дикі, охоплені невіглаством і злістю держави, — з причини власної дикості й злоби. Але гинуть також цивілізовані, гуманні,— стають жертвами своєї доброти. І ніхто не знає, чому так відбувається.

Субота посміхнувся.

— Так-таки й гинуть… Що, і європейці з американцями теж?

— Усі. Одні швидше, другі повільніше. Питання часу, іноді кількох поколінь. Але в нас із тобою ще є шанс побачити кінець цивілізованих країн, як ми застали занепад диких. Шумери, стародавні греки, римляни, єгиптяни, майя — хіба вони припускали, що зникнуть? Проте зникли. Зникнуть і нинішні, і дуже скоро…

— Отже, кінець світу?

— Поки ще ні, не так усе просто, — вона затнулася, підшукуючи слова. — Існують незримі, але могутні сили, які утримують від розпаду ці величезні соціальні системи — народи, країни, цивілізації, все людство. Але джерелом енергії для цих сил, паливом, є життя конкретних людей, які гинуть тут, зараз, на наших очах. Для них уже все скінчено, світ розпався, і Страшний суд відбувається просто зараз. Хочеш опинитися серед них? Ні? Тоді рятуйся зараз, не марнуй часу.

Він нічого не сказав — дивився на обрій. Сонце, ховаючись за хмарами, не сліпило очі. Потім, розімкнувши сухі губи, заговорив:

— Я не зможу так жити. У мене є своя країна. І якщо вона зникне…

— Країна — це люди, — перебила Діана. — Уяви, що всі хороші, чесні, розумні люди звідси поїдуть.

— Це не має значення. Ніхто їм не зробить нову Росію. І самі вони її не збудують. Отже, це будуть уже не зовсім ті люди. Іншого місця для нас немає, хоча світ великий. Тому я досі тут, тому не збираюся їхати.

— Ти помиляєшся, Субото. Ні робота, ні неробство, ні правильні погляди на економіку й політику не врятують ні країну, ні народ. Навіщо губити себе заради абстрактних цілей?

— Не навіщо, а чому… Людина не обирає, бути їй гарною чи поганою. Якою народилася, такою і є. Я, якби й захотів, не зміг би вкрасти, обдурити, вбити. Соціопат, навіть якщо дуже захоче, не зможе безкорисливо творити добро.

— Ти — це ти, але крім тебе повно людей, які народилися ні добрими, ні злими, ні чорними, ні білими. Вони самі обирають, як чинити. І ось перед такими людьми постає питання: а навіщо бути хорошими?

— Це стане зрозумілим, коли помреш, — похмуро мовив Субота.

— Ти про посмертну відплату? Та чи воно буде, а якщо буде — яке саме? Цього ніхто не знає, адже звідти не повертаються, так? Може, взагалі немає сенсу докладати якихось зусиль, Бог однаково всіх пробачить. Він же всеблагий, всемилостивий… А якщо так, не треба боятися смерті. Тому що, коли Бог є, ніхто не загине… Але якщо його немає?

— Навіть якщо немає,— відчайдушно вигукнув Субота, — навіть якщо Бога немає, існує закон, якому підпорядковується все живе.

— Який іще закон? — глузливо запитала Діана.

— Загальний. Узяти хоча б фізичні закони. Якщо стрибнеш із гори просто так — розіб’єшся. Якщо з парашутом — залишишся живий. А якщо на дельтаплані, то полетиш куди захочеш. А в житті роль парашута або аеродинамічного крила відіграє дух. Він не дає людині розбитися, підтримує, підносить угору.

Діана лише головою похитала.

— Ти просто фантазер, Субото… Але справа твоя. Тішся казками про райські сади.

Обоє мовчали до болю довго. Поле засяяло, сонце пробилося з-за низьких хмар, оголивши брудні ділянки талого снігу серед торішньої зогнилої стерні.

— Знаєш, у чому наша біда? — сказав він раптово. — У тому, що ми не зробили свободу частиною своєї душі…

Вона дивилася на нього з сумом.

— Зрозумій нарешті: не можна врятувати всіх і кожного. Люди самі обирають шлях. Дбати треба насамперед про себе і свою місію. А в тебе вона дуже значна.

— Справді?

— А ти гадаєш, з якого дива князь навколо тебе так витанцьовує, навіщо намагався заховати тебе у своєму таємному притулку? Ти — потужна зброя, завдяки тобі можна бачити майбутнє і навіть — уяви собі — суть речей!..

Вона затнулася, змовкла, немов сказала зайве, не призначене для його вух. Він подивився їй просто в очі.

— А ти мене викрала через цю місію?

Діана не відвела погляду. Очі в неї були зараз яскраво-сині, з золотими іскрами на райдужках.

— І через це також, — сказала вона. — Князь уб’є тебе, щойно потреба в тобі зникне.

— А Дій? Якщо Дій так само схоче зі мною розправитися?

— Цього не може бути.

— Чому?

— Бо я не дозволю… — майже беззвучно промовила вона.

— Отже, ти готова життя за мене віддати?

— Авжеж.

Він мовчав, дивився. Сонце знову зникло за сірою стіною. Що за чортівня, думав він, що за місце таке прокляте: навіть горизонт тут схожий на стіну, на глухий кут, увесь час кудись упираєшся поглядом.

— Гаразд, — нарешті неохоче промовив він. — Їдьмо до Дія.

— Так би й одразу, — зраділа вона і попрямувала до машини.

Він дивився їй у спину з двоїстим почуттям. Дивно, коли тебе кохає дияволиця. Усі її переконання суперечать твоїм, усе, що для неї добре, для тебе огидне. Але вдіяти з цим ти нічого не можеш, тому що вона тебе кохає. Це роззброює. Не можна відштовхнути й піти, навіть коли необхідно.

Отже, кохання теж може бути знаряддям диявола. Що ж тоді не його знаряддя, скажіть-но?!

…Заторів дорогою майже не було, і за годину вони підкотили до відомого жовто-сірого будинку на Луб’янці. Субота здивувався, спіткнувшись поглядом об знайоме рустоване, зловісно шорстке облицювання перших двох поверхів.

Вона помітила його здивування, знизала плечима.

— А від кого ховатися? Найзручніше місце для штаб-квартири.

— Але чому саме тут?

— Тому що Дій — це сила. А тут — центр сили. Десятиліття камлань і жертв, простому смертному сюди навіть увійти важко, хіба що в наручниках.

В’їхали вони через підземний гараж, потім деякий час повільно рухалися,