Читати книгу - "На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори"

скоро повернулась радянська влада, зникли з вулиць, щоб не возити на дарівщину озброєних людей, а трамваї стояли примерзлі до рейок, бо бракувало електроенергії навіть на освітлення київських вулиць. Але ноги мої були безсилі, і я ледве чвалав, спираючись на стурбованого моєю недугою Романа. Скільки часу тривало це черепашаче пересування з київської околиці до центру — важко сказати, бо чимраз більше мене долала страшна кволість, і я ледве почувався на силах іти далі.

Та ось і ріг Великої Володимирської й Фундуклеївської вулиць. Тут має бути кінець нашим спільним мандрам по шляхах і роздоріжжях, бо Романові — праворуч, кудись на Пушкінську, а може, й далі; мені ж — ліворуч, повз оперу й будинок Укрцентрагу, мало не в самий кінець Фундуклеївської.

— А може, довести вас до вашої квартири? — запропонував Роман, але я відмовився: дяка Романові, що дотягнув мене з Деміївки сюди, а тут я й сам додибаю якось. Ми спинились, подивились востаннє один одному в вічі й гаряче потиснули руки. Ступивши кілька кроків, я обернувся назад, щоб іще раз глянути на свого довгого супутника; Роман теж став і здалека дивився на мене. Усміхнувся, помахав долонею і зник. Зник назавжди в моєму житті.

У середині 20-х років я зустрінуся випадково на київській вулиці зі своїм колишнім полковим державним інспектором Годиною, котрий приїхав ненадовго до Києва у вишиваній сорочці й фетровому капелюсі, як годиться провінційному шкільному вчителеві. Він почуватиме себе ніяково, не бувши певен, що я не «продам» його… Упізнаю й дивізійного інспектора Зубкова, отого «пана Заглобу», з шрапнельною кулею під шкірою чола, яку він так і не добрав часу вийняти за допомогою маленького хірургічного втручання, бо працюватиме старшим коректором у друкарні. Упізнаний, він спочатку наполохається, а потім, переконавшись, що від мене нема чого сподіватись лихого, заприятелює зі мною, дивуючись, як фортуна часом зводить людей за кардинально інших обставин…

Тільки Романа я більше ніколи не зустрів у житті. Може, саме тому й забув я його прізвище, дарма що стільки ми пережили вдвох гіркоти, розпачу й безнадійності…

Я пройшов кілька кроків і знову спинився передихнути. Ліворуч була вітрина колишньої книгарні «Вернигора». Там і тепер були виставлені якісь книжки, серед яких мені впала в очі невеликого формату густо-червона обкладинка. За інерцією я прочитав: «Е. Сінклер. Залізна п’ята. Переклад Є. Касяненка». Значить, таки видають літературу українською мовою, — теж за інерцією подумав я мельки, бо мою свідомість заповнювало одне коротке слово тиф. Тепер я вже не мав сумніву в ньому. Пошесть, хоч і запізно, схопила й мене. От тільки б дочвалати до своєї колишньої квартири в Соколовських, лягти в ліжко й віддатись увесь хворобі — будь що буде!..

Хтозна-скільки разів я спинявся перепочити й набратися сил, поки не увійшов у знайоме подвір’я, звідки вийшов півроку тому, сповнений надій і віри, а тепер повертався як блудний син. Напружуючи останні сили, я побичувався на другий поверх і винувато постукав у двері. Мені одчинила старша донька Соколовських, Оля, сплеснула руками, впізнавши мене, і позадкувала до покоїв.

— Мамо, хто до нас прийшов! — вигукнула вона майже істерично, і до передпокою вийшла вражена пані Соколовська, а за нею двоє молодших дочок.

— Роздягайтесь, роздягайтесь, пане Борисе! Зараз напоїмо вас чаєм, бо, мабуть, змерзли… — закудкудакала пані Соколовська, допомагаючи мені зняти благеньку, потерту шинельку, й повела до їдальні.

У кімнаті все так, як і було, коли я востаннє перейшов через неї: посередині широкий стіл, на стіні обрамлений крепом портрет сина-середньошкільника, що загинув під Кругами, старого Соколовського нема — мабуть, знову перекладає в якійсь редакції з російської на українську… Тільки Оля вдавала, що клопочеться по господарству, виходила й знову поверталась до їдальні, уникаючи дивитись на мене. Невже їй і досі соромно, що півроку тому відмовилась в останню хвилину пускатися зі мною в небезпечні мандри? Та я сам почував якийсь невиразний сором, ніби завинив у нашій загальній катастрофі, а головне, було соромно за свій жалюгідний вигляд, а до того ж і воші, які знову розплодились після узинської лазні, почали в теплому приміщенні дошкуляти мені, і я мимоволі пересмикував плечима, що враз помітила пані Соколовська, пильно й стурбовано оглядаючи мене.

Я ледве змусив себе випити склянку гарячого чаю з сахарином, бо мене й без того кидало в жар. Лягти б скоріше в ліжко й заснути б, але пані Соколовська закидує мене запитаннями, на які я майже не годен відповідати. Нарешті вона збентежено каже:

— Та у вас, пане Борисе, тиф! Від вас аж пашить жаром!..

Я сподівався, що після цього мене одведуть у мою колишню кімнату, допоможуть роздягтись і вкладуть у чисту постіль, але пані Соколовська докірливо хитає головою:

— І як же це недобре, що ви, пане Борисе, захворіли! Доведеться класти вас у лікарню…

— У лікарню? — перепитав я здивовано, наскільки міг ще дивуватися будь з чого.

— Аякже! Таж вас треба лікувати, доглядати повсякчасно… Олю, де тут найближча лікарня?

— Та тільки — Жовтнева. До Лук’янівської дуже далеко, й невідомо, чи приймуть там: усіх тифозних кладуть у Жовтневій.

— От і добре! — зітхнула полегшено пані Соколовська, зрадівши, що дала собі раду з несподіваним клопотом, тим більше, що й я не заперечую. А що я міг заперечити? В обов’язки квартирної господині зовсім не входить лікувати хворого квартиранта, а головне, ставити під небезпеку заразитись тифом усю свою чималу родину! Але як мені дійти до лікарні, коли я вгруз своїм обважнілим тілом у стільця й з тугою дивлюсь у причинені двері до своєї колишньої кімнати? Але пані Соколовська підбадьорливо усміхається мені:

— Нічого, нічого, пане Борисе! У лікарні вас доглянуть, ви незабаром видужаєте там, а тоді просимо до нас. Ви ж нам за короткий літній час стали як рідний! Олю, — звернулась вона до доньки, — одягайся й проведеш пана Бориса до лікарні, та доглянь, щоб там його неодмінно прийняли.

З неабиякими труднощами я одірвав своє важке тіло від стільця, глянув розчаровано на двері своєї колишньої кімнати й посунув до передпокою, де пані Соколовська, тримаючи двома пальцями обох рук, обережно, щоб не витрусити на підлогу вошей, подала мені мою шинельку, в той час як Оля самовіддано засувала мої безвільні руки в рукави, а з дверей передпокою дивились на мене зі страхом, як на приреченого, її молодші сестри.

— Щасливо, щасливо вам! — попрощалась, не ручкаючись, пані Соколовська й наостанку кинула мені на сходи: — Не забудьте ж прийти до нас, пане Борисе,