Читати книгу - "1Q84. Книга ІІІ"

— Це непросто, але гадаю, що, мабуть, зможемо, — відповів Комацу.

— Комацу-сан, ми з такими труднощами привезли вас сюди не для того, щоб вести розмову на рівні «мабуть». — Очі Голомозого стали ще червонішими, а погляд гострішим. — Ми не вимагаємо, щоб ви забрали назад книжки, що надійшли у продаж. Бо тоді ЗМІ зчинили б велику бучу. Та й ми розуміємо, що це зробити вам несила. Якщо можна, ми хотіли б нишком цю справу залагодити. Що вже сталося — назад не вернути. Завданої шкоди не скасувати. Вони бажають, щоб через певний час люди перестали звертати увагу на цей твір.

Комацу кивнув на знак того, що все зрозумів.

— Комацу-сан, як я вже казав, унаслідок оприлюднення «Повітряної личинки» виринуло кілька неприємних фактів. І якщо про них стане відомо, то всі причетні до них люди зазнають громадського покарання. А тому заради інтересу обох сторін хотілося б укласти договір про мир. Вони більше не будуть вас звинувачувати. І гарантуватимуть безпеку. Але ви зовсім відійдете від справ, пов'язаних з «Повітряною личинкою». Непоганий договір, чи не так?

Комацу задумався над цією пропозицією.

— Гаразд. Я постараюся відповідально й по суті відійти від видання «Повітряної личинки». Можливо, це забере трохи часу, але я знайду відповідний спосіб, як це зробити. А про цю історію я особисто зможу повністю забути. Як і Тенґо Кавана. Адже від самого початку він не мав до неї охоти. Схоже, що я силоміць втягнув його в неї. Свою частину роботи він уже закінчив. Щодо Еріко Фукади, гадаю, проблем не буде. Вона сказала, що більше не збирається писати оповідань. А от як поведеться Ебісуно-сенсей, нічого не можу передбачити. Він хотів до кінця дізнатися, чи живий Тамоцу Фукада, його товариш, де він зараз і що робить. Хоч би що я казав, він, мабуть, ніколи не заспокоїться, поки не дістане відомостей про Фукаду-сана.

— Тамоцу Фукада помер, — сказав Голомозий спокійним, одноманітним голосом, в якому, однак, вчувався страшний тягар.

— Помер? — перепитав Комацу.

— Недавно, — сказав Голомозий, глибоко вдихнувши повітря й поволі видихнувши його. — Причина смерті — серцевий напад, миттєвий, без страждання. За нашими даними, повідомлення про смерть не оголошувалося й поховали його потайки на території релігійної організації. З релігійних причин труп спалили, а подроблені кістки розсипали в горах. З юридичного погляду вчинено наругу над мертвою людиною, але формальне розслідування цього злочину, мабуть, важко провести. Але це правда. Про все, що стосується життя й смерті, ми не брешемо. Будь ласка, так і передайте Ебісуно-сенсею.

— Смерть була природною?

Голомозий виразно кивнув.

— Фукада-сан був для нас справді дорогоцінною людиною. Та ні, велетенською, а не просто дорогоцінною. Про його смерть знає обмежена кількість людей, але вони глибоко сумують з цього приводу. Його дружина, тобто мати Еріко Фукади, кілька років тому померла від раку шлунка. Відмовилася від хіміотерапії, і її душа переставилася на той світ у лікарні релігійної організації. Доглядав хвору її чоловік.

— Але повідомлення про її смерть не було оприлюднено?

Заперечення Комацу не почув.

— А недавно і Фукада-сан помер.

— Саме так, — підтвердив Голомозий.

— Після того, як вийшло з друку оповідання «Повітряна личинка»?

Голомозий підвів опущену голову й знову глянув на Комацу.

— Так. Фукада-сан помер після того, як вийшла у світ «Повітряна личинка».

— Між цими двома подіями, можливо, є причинно-наслідковий зв'язок? — сміливо запитав Комацу.

Якийсь час Голомозий мовчав. Думав, що відповісти. Потім, ніби зважившись, розтулив рота:

— Гаразд. Щоб переконати Ебісуно-сенсея, мабуть, варто викласти факти. Правду кажучи, Фукада-сан був лідером релігійної організації, здатним чути віщий голос. Коли Еріко Фукада, його дочка, опублікувала «Повітряну личинку», цей голос перестав до нього долинати, а сам Фукада-сан скінчив своє життя. Природною смертю. Точніше, він скінчив своє життя природним чином.

— Еріко Фукада була дочкою лідера, — промимрив Комацу.

Голомозий коротко кивнув.

— Виходить, Еріко Фукада довела до смерті власного батька, — вів далі Комацу.

Голомозий знову кивнув.

— Виходить, що так.

— Однак релігійна організація все ще існує?

— Існує, — відповів Голомозий і подивився на Комацу очима, схожими на предковічні камінці, що збереглися у глибині льодовика. — Комацу-сан, видання «Повітряної личинки» завдало релігійній організації немалої шкоди. Але вони не збираються через це вас карати. Бо з цього вже не було б жодної користі. Вони мають свою місію і тому потребують спокою та ізольованості.

— А тому, може, варто обом сторонам відступити назад і забути всю цю історію?

— Якщо говорити просто.

— Вам довелося мене викрасти, щоб передати цю думку?

Вперше на обличчі Голомозого з'явилося щось схоже на вираз. Щось середнє між здивуванням і співчуттям.

— Ми з великими труднощами привезли вас сюди, аби показати, що вони налаштовані цілком серйозно. Крайніх заходів не хотіли б уживати, але якщо виникне потреба, то нітрохи не вагатимуться. Хотіли, щоб ви відчули це на власній шкурі. Якщо ви порушите домовленість, то наслідки будуть неприємними. Ви зрозуміли?

— Зрозумів, — відповів Комацу.

— Комацу-сан, чесно кажучи, вам пощастило. Можливо, висів густий туман і ви не побачили, що опинилися на кілька сантиметрів від прірви. Це варто вам як слід запам'ятати. Зараз вони не мають часу, щоб займатися вами. У них набагато важливіші проблеми. В цьому розумінні вам усміхнулася удача. А тому поки вона триває…

На цих словах Голомозий перевернув обидві руки долонями догори. Як людина, що хоче перевірити, чи падає дощ. Комацу чекав, що він скаже далі. Але Голомозий мовчав. На його обличчі раптом з'явився вираз утоми. Він поволі встав і, взявши під пахву складений стілець та не обертаючись назад, вийшов з цієї кубічної кімнатки. Коли зачинилися важкі двері й сухо заскрипів їхній замок, Комацу залишився сам-один.

— Після того я ще чотири дні просидів замкнутий у кімнаті. Головна розмова вже скінчилася. На їхню пропозицію я погодився. І не розумів, чому мене все ще тримають. Ці два типи вдруге не з'являлися, а молодий парубок, що мене обслуговував, не говорив ані слова. Я все ще поїдав ту саму їжу, голився електробритвою й гаяв час, поглядаючи на стелю і стіни. Коли гасло світло, я лягав спати, а коли загорялося — прокидався. І в голові пережовував слова, почуті від Голомозого. Я тоді реально відчув, що нам пощастило. Як казав Голомозий. Якби вони захотіли, то могли б будь-що зробити. Якби вирішили, то розправилися б