Читати книгу - "Анна Київська"

санліського замку. Тут скрізь метушилися пажі й служниці, не звертаючи на нього уваги. В залі юрмилися заплакані люди, молилися священики. Нарешті вони помітили його й королеву в нього на руках. Усі з жахом розступилися. Король, що стояв навколішки біля ліжка, раптом підвівся.

— Мамо!

Бодуен Фландрійський і Рауль де Крепі здивовано подивилися на закривавленого й вимазаного багнюкою рицаря в масці, що ніс закривавлену королеву-матір; її довгі розпатлані коси, обліплені глиною й листям, тяглися по землі.

— Анно!

Зблідлий граф Валуа хотів був забрати її з рук чужинця, але той поклав її на ліжко, де лежав умирущий хлопчик. Потім Пилип узяв руку королеви й поклав її на синову руку. Від цього дотику хлопчик здригнувся. Вони лежали одне біля одного, і їхня схожість була така разюча, що це викликало в присутніх ще більші сльози.

Роберт розплющив очі.

— Мамо, — сказав він виразно й голосно, повернувши голову до неї.

Почувши сина, королева опритомніла й спробувала підвестись. Пилип відштовхнув придворних жінок та Рауля й підтримав її.

— Мій любий синку, я така рада знову тебе побачити!

Хлопчик стиснув руку королеви й всміхнувся їй.

— Пробачте мені, мамо, що я завдаю вам стільки горя, але я відчуваю, що Всевишній кличе мене до себе… Прощавайте… я люблю вас…

Наступної ночі після Робертової смерті графиня Валуа народила мертвого хлопчика.

Розділ тридцять шостий

«МОРА»

Знову при дворі зринув страх за життя королеви-матері й пройшли відправи за неї в усій Франції та за її межами. Улюблений Аннин брат Всеволод, який став великим князем Київським, дізнавшись про нездужання сестри, прислав їй свого найкращого лікаря; норвезький король Гаральд та її сестра Єлизавета передали їй святі реліквії; Вільгельм і Матільда Нормандські пішли заради неї до монастиря Мон-Сен-Мішель; навіть папа дав знати, що молиться за неї.

Весь час, поки Анна лежала непритомна, Пилип сидів біля її ліжка, і це викликало при дворі велике невдоволення. Коли помер малий Роберт, було зроблено спробу випровадити Пилипа із замку, але Анна одразу ж, щойно Пилипа не стало біля неї, почала, перекидаючись у ліжку, плакати й кричати. Рауль де Крепі мусив дати згоду на присутність рицаря, якого він шанував за відвагу, але який і далі відмовлявся назвати своє ім’я.

— Чи ви хоч не хворі на проказу? — крикнув граф Валуа.

Незважаючи на обставини, Пилип засміявся.

— Ні, графе, я не хворий на проказу! Самі ж бачите.

Він розв’язав шкіряні зав’язки, що притримували маску, й показав своє жахливе обличчя. Серед присутніх пройшов шепіт, сповнений жаху та співчуття. Навіть Рауль зблід.

— Даруйте мені, рицарю. Залишайтеся біля моєї дружини, ваша присутність, здається, її заспокоює.

…Минали довгі місяці. Одного ясного зимового ранку графиня Валуа розплющила очі, відчуваючи водночас полегкість і втому… За довгими завісами навколо її ліжка панувало тепло; воно йшло від вогню, що його підтримував сонний слуга. Насилу підвівшись, Анна розсунула завіси. В кріслі з високою спинкою спав якийсь чоловік, якого вона прийняла за Рауля. Не прокидаючись, чоловік заворушився. Вона впізнала в ньому рицаря в масці. Якийсь внутрішній тягар знову притис її до подушок. Анна підняла руки, здивувавшись, що вони в неї так схудли. Скільки часу вона пролежала в ліжку? Вона просунула долоню під хутряну ковдру й поклала її собі на живіт. І до неї враз повернулася пам'ять. Її очі наповнилися слізьми. Вона вже ніколи не побачить рудих кучериків малого Роберта, не дивитиметься, як він, гарний і веселий, сідає на коня, не почує, як він співає київською мовою пісень її дитинства. Помер! Він помер! Бог забрав його в неї. «О Пречиста діво Маріє, ти сама була матір’ю, дай же мені сили простити твоєму Пресвятому синові, що він покликав його до себе… Я більше не відчуваю дитини, яку носила під серцем… Невже він забрав і її?..» Ніде не видно колиски! Не чути крику немовляти! В Анни ще рясніше покотилися сльози. Так, це Бог покарав її за одруження з розлученим чоловіком, Всевишній позбавляє життя дітей від цього гріховного шлюбу. Господи, який же ти жорстокий!.. Поволі молитва погамувала її сльози. Стомившись, вона задрімала.

Анна розплющила очі, коли в залі споночіло. В миготливому світлі за завісами метушилися тіні, потім чиясь рука розсунула завіси. Рицар у масці довго дивився на королеву. Він зворушено розглядав її руді коси, в які тепер повпліталися сиві пасма. До її вуст і щік повернулося трохи живої барви. Хоч Анна й схудла, вона все ще була вродлива. Королева дивилася з-під напіврозплющених повік на рицаря в масці й згадувала. Потім простягла йому руку. Перше ніж узяти цю руку, Пилип завагався. Та щойно їхні пальці торкнулись, Анна впізнала його, сама не вірячи в це. Для неї Пилип помер ще того дня, коли покинув її на дорозі до Франції.

Пилип відчув, що Анна впізнала його, але водночас збагнув, що вона просто не вірить своїм очам. Це принесло йому полегкість і воднораз глибокий розпач. Він не міг відвести погляду від жінки, яка була йому дорожча за життя. Не випускаючи її покірної руки, Пилип укляк навколішки. Так він стояв довго, неспроможний заговорити. Хоч як Анна ослабла, вона опанувала себе перша.

— Рицарю, я дякую вам. Ви зробили для мене те, чого не зробив жоден чоловік. Знайте ж, що я співчуваю вашим стражданням і молю Бога, аби він їх полегшив. А тепер ідіть звідси. Хай Бог буде милосердний до вас і простить вам ваші гріхи.

Він мусив покинути її: вона сама вимагала цього.

Анна забрала руку, і Пилип знову відчув себе як ніколи пограбованим, голим, самотнім і постарілим.

Скільки ж це часу Рауль стежив за ними? Та яке це має тепер значення — адже Пилип іде від неї і вона вже ніколи його не побачить!

— Королеві стало багато краще, графе. Тож я йду.

— Візьміть це в подяку, — сказав граф, даючи йому гаманець із золотими монетами.

Маска приховала раптовий приплив крові до Пилипового обличчя. Відчувши себе ображеним, він несамохіть потягся рукою до шпаги. Та шпаги при ньому не виявилося, він залишив її в свого зброєносця.

— Мені не потрібні ніякі подяки, графе. Віддайте це золото жебракам. Прощавайте і піклуйтесь про неї!

Не глянувши більше на графа, Пилип підштовхнув свого зброєносця, що на той час прибіг до нього, і вийшов із санліського замку.

На подив лікарів, Анна одужала дуже швидко. Після крику й сліз її охопила цілковита байдужість. Іноді навіть можна було побачити в неї