Читати книгу - "Том 3"

до А. Ю. Кримського від 27Л 1906 р. Леся Українка згадувала, що написанню цього твору передувало глибоке вивчення матеріалів, яке підтвердило її відчуття: «Власне, я давно вже думала, що теперішня форма християнства є логічним і фатальним наслідком його найпервіснішої форми. Я готова зробити Вам хіба одну уступку і то в такій неуступчи-вій формі: коли мій єпископ нетипічний для пересічного християнин а-мирянина (Laie) перших віків, так зате він зовсім типічний для тодішнього єпископату. Відколи з’явився на світ єпископат і перші початки церковної єрархії, відтоді єпископи заговорили мовою мого єпископа, і задержалась ся традиція аж до сучасного нам архієрейства. Я не приймаю теорії Толсто'го і ба-^ „г&тьох інших, ніби теперішнє християнство є аберацією, хоробою сеї релігії. Ні! В найдавніших пам’ятниках, в «подіях апостольських», в листах апостола Павла, в автентичних фрагментах первісної галілейської пропаганди я бачу зерно сього рабськогр духу, сього вузькосердого квієтизму політичного, що так розбуявся дедалі в християнстві. Як хочете, але недарма в притчах і скрізь у Євангелії так часто вживається слово «раб» і антитеза «пана і раба», яко єдиної можливої форми відносин межи людиною і її божеством. Прочитайте листа апостола Павла (в данім разі не важно, котрі з їх автентичні, а котрі ні), і Ви побачите, що збудувалось на сій антитезі і як хутко воно збудувалось. Комунізм першого християнства — се фікція, його ніколи не було, або се було комунізмом жебрака, що все одно не мав ніякого маєтку, або ще «комунізмом» добродійного багача, що кидав «крихти від свого стола» комуні «псів, що сидять під столом пана свого». От і все. «Анархізм» християнства теж невисокої проби, се просто неосвіченість і невихованість політично безправної маси, що може уявити собі тільки утопію: деспот і народ, і нікого більше менш

ними; але, такий «анархізм» ніколи не викине і не викидав деспота з своєї утопії, недарма ж і месію свого він назвав царем іудейським — епіїет «пророк», бач, занизьким здався отим «анархістам». «Сина людського» вони забули просто. Коли що надається до щирої ідеалізації в первісному християнстві, то не його quasi9-анархічні доктрини, а хіба ота грація почуття його «жен-миро-носиць», до яких належить і моя Апціллодея, і те нове для античного аристократичного, світу почуття всепрощающої симпатії, що так красило відносини Христа до його зрадливих і тупих уче-ників (не один класичний філософ не простив би в такому становищі своїм друзям), ну, і ще два-три елементи в сфері почуття, а не теорії. Тільки ж сі елементи ідеалізація вже використала до дна, і мені не інтересно було на них спинятися довго, та за се Ви, як бачу, не ремствуєте на мене. А до речі: от і Ви уявляєте собі, що типічний християнин тих часів марив би, що всі стануть колись слугами Христа — чи се ж не все одно, що рабами? Чи ж не проти сього повстає мій раб-проме-теїст? Він зовсім слушно думає, що поки будуть пани і раби (на землі чи на небі, все одно), доти будуть і посередники межи ними, дозорці, економи і т. п. Що ж ідеальнішого міг йому виставити пересічний християнин найперших, навіть, часів, як не «єдину отару з єдиним пастирем», і як міг відповісти "на питання про підпасків? Я думаю,— тільки так, як відповів єпископ. Моя поема відноситься до середини II віку християнської ери (або до другої половини його), а тоді вже вирізнилась досить духовна тиранія усяких підпасків божих — зоставалось тільки будувати далі на прекрасно заложеному підмурівку духовної темниці...»

Перша редакція закінчення драматичної поеми за автографом різниться від відомої в друці. Після слів єпископа «...ходім од зла і сотворімо благо» в автографі спочатку було:

Ходімо, покиньмо в самоті його,

бо він од нас поволі йти не хоче, '

а ми насильства не вживаєм. Діти,

ходім од зла і сотворімо благо.

Вся громада рушає з свічками в руках. Єпископ попереду.

Старий раб і Апціллодея позаду, обоє трохи відстали.

Старийраб (до Неофіта-раба)

Куди тепер ти підеш, нещасливий.

Неофіт-раб На Тібр, через отруєну Маремму.

Старий раб, сумно похитавши головою і зітхнувши, відходить, потім знов вертається і, оглянувшись боязко назад та побачивши, що громада вже зникла у темнім переході, стискає похапцем руку неофіта-раба і поспішно, старечою дрібного походою

віддаляється.

Анціллодея Я все-таки прошу тебе прислати твою жону з дитиною до мене.

Неофіт-раб Тобі за те догана буде, сестро.

Анціллодея Догану я покірливо прийму, спокутую за бідне немовлятко, що, може, хутко етапе сиротою без батька... Брате, вибачай мені, як я тебе сим словом засмутила, і не здивуй, я жінка нерозумна, не вмію розважати справ високих, я мало розібрала в сій сперечці.

Ти, певне, винен, бо єпископ гнівний від тебе одійшов, але одно із слів твоїх я добре зрозуміла і прийняла його собі до серця.

Неофіт-раб Яке ж то слово?

Анціллодея

«Чистая любов».

Мені здається, хто його промовить від серця, щиро, той для мене брат, хоч би й не був він однієї віри.

Неофіт-раб Так і мені здається, люба сестро.

І знаєш, я хотів тебе просити: якщо я згину, спом’яни мене, не словом голосним, а тихим серцем, для мене стане се за царство боже тут, на землі.

Анціллодея Тепер ходім, я виведу тебе, пильнуй за свічкою па поворотах, ти тут новий, недовго заблудитись.

Запалює коло олтаря свічку і йде вперед, неофіт-раб за нею. На поворотах Анціллодея обертається, освічує путь і питає: «А де ти, брате?». Неофіт-раб одзивається з темряви: «Ось я, люба сестро».

Голоси згодом затихають вдалині і світло зникає».

В процесі остаточного редагування кінця твору Леся Українка хпочатку зняла п’ять рядків в останньому вислові нео-фіта-раба (від слів: «І знаєш, я хотів тебе просити...»), а пізніше викреслила всю наведену вище частину, дописавши замість неї коротку бойову кінцівку, в якій закликає виступити на боротьбу проти рабства.

«Рідний к р а й» — український щотижневий громадський і літературно-науковий журнал ліберально-буржуазного напряму.

Виходив у Полтаві (1905—1907), Києві (1908—1914), Гадячі, (1915—1916).

К р и її т а — окреме невелике приміщення в катакомбах, до якого вели довгі, часом дуже заплутані ходи. ,

К о р і п ф — місто в стародавній Греції.

Маремма — низина, заболочена місцевість на заході Апен-нінського півострова; її звуть «отруйною» через багнисті випари над нею.

Е д е м — за біблійною легендою, міфічна країна, де ніби знаходився рай,