Читати книгу - "Джури-характерники"

Припікало. Красуні-полонянки посилено розмахували широкими павичевими віялами, що їх лише вчора привезли з-за моря. Це був дарунок турецького султана, і зараз Менглі-Гірей вирішив його перевірити. Нічого не скажеш — віяла навіювали м’які, заспокійливі потоки прохолодного повітря. А ще від них ішов такий дивовижно звабливий запах, що аж у голові паморочилося з незвички. Ні, таки розуміються в турецькому палаці на розкошах! Чого доброго, ще й призвичаїтися можна до них. А це вже зайве. Його, Менглі-Гірея, діди-прадіди звикли все життя проводити верхи на коні, тож і їхньому нащадку не годиться порушувати звичаї предків.

Менглі-Гірей змахнув рукою — і полонянки щезли. Разом з ними розвіялися і п’янкі пахощі. Замість них чутливі ніздрі кримського хана вловили звичні запахи кізяків, шкіри, вапна…

Він розплющив очі і озирнувся. Віддалік сотні напівголих рабів копошилися в будівельних завалах, бігали з розчином, підносили камінь. Так, не годиться порушувати звичаї предків, але хто сказав, що володар не повинен нічого залишати по собі? Тож коли його великі предки уславилися тим, що додавали до своєї держави все нові й нові землі, то він, Менглі-Гірей, воліє залишитися в пам’яті прийдешніх поколінь як перший у татарському світі будівничий. Слава Аллаху, гроші тепер з’явилися і саме час втілювати в життя свою мрію. І хоча в хаосі, що його зараз творили будівельники, ще нічого й не вгадувалося, Менглі-Гірей уже бачив, якими могутніми і водночас легкими постануть стіни його палацу, як злетять високо вгору пружні струмені фонтанів, незгірші, ніж у султанових садах! І гулятимуть межи райських дерев такі ж райдужні птахи, а в’юнкі красуні чаруватимуть усіх своїми танцями…

Нараз до нього долинуло вкрадливе покашлювання. Він міцно примружив повіки, аби прогнати таке приємне видиво, і запитав:

— То що чути з Дніпра?

Особистий ханський писар-юртджі низько схилив голову і почав воркотіти вкрадливим голосом, від якого хотілося позіхнути так, щоб аж щелепи затріщали:

— Слава Аллахові, все гаразд. Наші славні чауші за твоїм повелінням у сутички з дніпровськими козаками не встряють. Але пильнують кожен їхній порух і чекають на прибуття турецької галери, щоб, за твоїм мудрим наказом, купно захопити гяурів і назавжди відбити у них бажання селитися на дніпровському пониззі.

Менглі-Гірей кивнув головою. Атож, навалитися на урусів купно, з усіх боків одночасно — це був його задум.

У Степу й досі пам’ятають, якого облизня ногайський мурза Саїд отримав від тих урусів п’ять років тому. Саїдова помилка полягала в тому, що він напав на дніпровські плавні тільки з одного боку. Але тепер таке не повториться. Зараз ті кайсаки, як йому доносять, обкладені з трьох боків. А з четвертого, від моря, всі надії покладаються на військову турецьку галеру — ту, що її султан, хай множаться у віках його літа, надіслав на його, Менглі-Гірея, прохання. Цей могутній корабель має змусити далеких і близьких сусідів ще більше поважати кримське ханство. Та, на жаль, турецькі моряки останніми днями знудилися без діла, почали поводитися не як поштиві гості, а як звичайні розбишаки. Того й дивися, почнуть шастати по гаремах поважних людей. Тож треба і їм знайти якусь роботу.

От, наприклад, підпрягти і їх до вичавлювання дніпровських розбишак з плавнів.

Але спочатку треба убезпечити себе від можливих звинувачень, пов’язаних з викраденням листа у того телепня. Звісно, йому, Менглі-Гіреєві, начхати на будь-які закиди. Та все ж не надто приємно, коли твої дії називають підступними і нечесними. А лист, викрадений у Саїда-мурзи, дає для цього всі підстави. А самого мурзу… Що ж, добре вчинив він, Менглі-Гірей, коли звелів отруїти того роззявкуватого бевзя.

— Чи були випадки, коли дніпровські зарізяки нападали на когось із наших? — запитав він.

Юртджі перевів нетерплячий погляд на вельможний натовп, що в поштивому схилянні ловив кожне слово Менглі-Гірея.

Першим відгукнувся товстий мурза Хаким:

— Так, повелителю, і не раз. Десь у середині літа уруси під Тягинею напали на баскака[20], що повертався з ясиром, — повідомив він. — Захопили його човен, забрали чимало грошей, а самого повели невідь-куди… За кілька днів гяури знову побили двох шановних людей і відібрали у них десяток волів.

— Достатньо, — кивнув Менглі-Гірей і звернувся до юртджі. — Негайно відправ листа великому литовському князеві Олександрові, що його люди ображають наших, і додай, що коли він не припинить це неподобство, то доведеться мені самому шукати й карати винних. А де я їх шукатиму — у тягинських плавнях, на Сулі чи десь під Винницею — суттєвого значення немає, — посміхнувся він.

Поштивий натовп збуджено загомонів. Це так властиво їхньому мудрому повелителеві: через одну колючку в п’ятах зрубати всю акацію! І воно, коли подумати, правильно — адже саме акації і є носіями тих колючок.

— А тепер я хотів би сам поїхати під ту Тягиню, — мовив Менглі-Гірей і звівся на ноги. — Пиши, — звелів він юртджі. — Я хотів би побачити, як наші безмежно хоробрі батири нищать тих, хто не хоче жити за звичаями орди… Басман-бек уже повів туди свою тисячу?

— Так, — схилився юртджі. — Нині він, мабуть, вийшов зі своїми нукерами за межі Криму.

— Готуйте коні, — звелів Менглі-Гірей.

Нараз його увагу привернув віддалений перестук копит. А тоді з-за купи будівельного каміння виринув вершник і, здіймаючи хмари пилюки, помчав до них.

— Хто це? — запитально звів брови Менглі-Гірей.

— Схоже, гінець від Басман-бека, — висловив здогад юртджі.

І він не помилився. Розкошланий, зарослий, з червоними від вітру й пилюки очима, гінець злетів на ходу з сідла і бухнувся Менглі-Гіреєві під ноги.

— Пресвітлий хане, Басман-бека вбито!

Довкола Менглі-Гірея запала мовчанка. Не було в кримській орді загадковішої і небезпечнішої людини. Не один з беків та мурз вкривався холодним потом, коли на ньому зупинявся підозріло усміхнений погляд Басман-бека. Він жив іншим, потайним, життям, про яке не підозрювали навіть найутаємниченіші.

— Вчора зранку він вирушив на чолі тисячі найкращих ханських нукерів до Дніпра, на поміч тим, що зійшлися в герці з дніпровськими козаками. І от його вбито…

— Як це трапилось? — різко спитав, майже вигукнув, Менглі-Гірей.

— У Джурчи Басман-бек звелів розідрати дикими жеребцями одного з кайсацьких вивідників, на ймення Швайка…

Старшина гостро перезирнулася межи собою. Ім’я Швайки було їм відоме. Відомо було й те, що Басман-бек особисто його схопив.

— Далі, — звелів, наче ляснув канчуком, Менглі-Гірей.

— То щоб на власні