Читати книгу - "Справа отамана Зеленого"

Оцих… — він витяг уперед руки долонями догори. — Я тобі все сказав, отамане. Відпущу твоїх усіх, щойно виведеш людей з лісу і на майдані зброю складете. Більше скажу: тим, хто потім запишеться в червону армію, пробачать усі гріхи. І не Бог тут простить, а могутніша сила. Від Господа свого хіба дочекаєшся? А в мене при собі — потрібні папери. Уповноважений я, слуг нема.

— Теж виріс.

— Ще б пак! Кадрів не вистачає. Пробував я на зуб усякого, дядьку. Ти ж бачив. Отамани, партизани, денікінці… Не та сила, Даниловичу. Бач, хоч хто комісарів гнав звідси, проте вони назад повертаються. Мабуть, є в кацапів щось таке затяте. Знають, чого хочуть, ось що тобі скажу. То вийде в нас розмова, батьку отамане?

Шеремет не поспішав з відповіддю.

Знав: потрібна вона насамперед йому самому. Розумів, якою вона може бути. І все ж таки…

— Чи маю я час подумати?

— Ми ж не чужі, дядьку. До ранку думай. Дивись, без нареченої лишишся. Завезу в Київ, у губчека. Ти ж там був. Одну твою жінку якось затягли туди, було таке?

Вилиці заграли. Зуби прикусили нижню губу. Артем не стримався, натиснув сильніше — зробилося солоно, з маленької ранки пішла кров.

— От до ранку й чекай. За давньою звичкою.

— Добре, що я тебе знайшов, — підморгнув Дзюба. — Хто інший не говорив би зі мною. А мені, бач, довіра яка. Можеш навіть не в армію записуватися. Відразу в губчека. Складу, як кажуть, протекцію. Тобі там ціни не буде, отаманів переловимо всіх. Не лише у волості, а в усій губернії. Великим чоловіком станеш, дядьку.

— До ранку подумаю, — сухо повторив Шеремет.

Повернувся. Не озираючись, вийшов на морозець.

Проминув господарів — ті товклися в сінях, терпляче чекаючи, поки в світлиці скінчиться розмова. Із цими йому взагалі не хотілося ні про що говорити. Тож здивувався, коли надворі за спиною почувся рух, а тоді рука вчепилася в бекешу. Ступив убік, глянув назад, мацнувши розстебнуту кобуру.

Палажка.

Закутана в кожух та квітчасту хустку, розпашіла. Тяжко дихала, озирнулася, глипнула на Артема зацькованим цуциком, знову сторожко кинула оком через плече.

— Отамане…

— Чого треба?

Шеремет навмисне грубіянив, щоб розуміли, як він ставиться до зрадників. Пустили ворога в хату, та ще й помагають торгуватися з отаманом.

— Я підслухала…

— Хто б сумнівався. Цікаво було?

— Не вір.

— Без тебе знаю. Усе?

— Ні. Не все знаєш. Ой, не все, отамане… Тітку Килину, вранці, там — таки, на хуторі…

Артемові стало холодно всередині.

— Що?

— Порубали. Маруся сказала… Встигла…

— Як устигла?

Шереметові здалося, що серце зараз проб'є йому груди. Калатало, немов дзвін на пожежу.

— Їх із дядьком Опанасом притягли сюди, в хату, — говорячи, Палажка важко дихала і далі чи не по кожному слові озиралася. — У чому були. Вдягтися не дали. Про тебе розпитували… Дядька просто тут… Я не бачила, потім оцей, комісар, звелів кров замити… А Маруся…

— Що?!

Шеремет не скрикнув — голосно прошепотів, труснув молодицю за плечі.

— Спершу сам… Ось він… Прямо у хаті… Нас вигнали у двір, солдати під багнетами тримали… Сидір був кинувся… Нахромився, я потім перев'язала… Ще жива була, коли в сільраду тягли…

— Була?

— Уранці це сталося. Ще перед полуднем. Тоді я по воду пішла… Ці… звеліли наварити їм борщу… Біля криниці люди сказали, ніби мертвою Марусю нашу винесли за сільраду, де стріляли сьогодні… Пособників… Тих, хто бандитам допомагає… Вам… Тобі…

Темно в очах.

Але на мить.

Коли пелена спала, Шереметові здалося: він став краще бачити. Немов вишні сили додали йому зору — і очі стали гострі, видющі, як у кота.

Чи в іншого лісового звіра.

Хижого.

— Іди в хату, — мовив зовсім іншим, якимось незнайомим голосом, чув себе — і не відразу впізнавав. — Вертайся. Не можна тобі тут, зі мною.

За рік він овдовів двічі.

Лідія.

Маруся.

Марія.

Нехай невінчані. Вони жили, як чоловік і жінка. Коли бачились востаннє, цілувала на прощання, промовляла так, як давно хотіла: «Бережи себе. І хай Бог так само береже тебе, чоловіче мій».

— Іди, — повторив Артем.

Легенько підштовхнув Палажку. Скочив на коня. Пустив його клусом, і так проїхав до околиці. Намагався прикинути в думці, скільки може бути в селі червоних, де вони всі поховалися. Хоч насправді це його тепер майже не обходило. Просто інакше він не міг відігнати від себе думки про Марусю.

Вона загинула разом з його дитиною.

Боялася викинути. Хотіла доносити.

Він пообіцяв боронити. Її та дитину.

Обох уже ніколи не буде.

Середа виїхав назустріч, побачивши, що отаман сам. Але Шеремет не зупинився, дав шпори коневі, припустив швидше. Нічого не розуміючи, Семен подався за ним. Лише коли минули спалений хутір, Артем стишив ходу. Дочекався, поки хлопець порівняється з ним, промовив, дивлячись не на нього, а за спину, де проти місячного сяйва бовваніли рештки колись затишної, майже рідної хати.

— Нам треба вертатися. Зброю здавати.

— Як?

— Отак. Помилують нас, Семене. Усіх.

— Ти… отамане… Стривай, як би то сказати?..

Середа не міг дібрати слів. Навіть від'їхав від Шеремета подалі.

— Я сам усе скажу, — заспокоїв отаман. — Візьмемо зброю й повернемося.

11

Чекати ранку не стали.

Загін удерся в село, скоро тільки звернуло з півночі. Шеремет спершу хотів раніше, проте згодом надумав притримати людей. Повстанці й самі поривалися в бій, почувши отаманову розповідь. Та потім трохи охололи. Отак, без плану, на самому запалі нічого путнього не вийде.

Перевагу свою Артем бачив у тому, що Дзюба навряд чи знав про його коротку розмову з наляканою Палажкою в дворі. Навіть запідозрити такого повороту не міг: впивався своєю владою, що було очевидно, різало очі. Не припускав, що переляк може змусити зневажену людину ослухатися швидше, ніж можна було сподіватися.

План нападу не вирізнявся нічим особливим. У тому, щоб оточити село зусібіч і разом напасти, не було великої військової мудрості. Ударили знаскоку, виринувши з морозяної ночі, немов чорні примари, вісники смерті. Якесь дивне недбальство: вони виставили лише два пости на околиці — з боку Києва і з протилежного, звідки нині вже приходив Шеремет. Скільки людей там стояло, повстанці не розбирали. Отаман звелів не жаліти нікого. Сказав: як хто втече, то скарає того, хто проґавив. Його слово в загоні поважали. До того ж горе, що спіткало батька, кожен уважав за своє особисте. Тому пощади до ворога ніхто не мав.

Опір придушили миттю. Ніч наче прийшла їм на підмогу: місяць світив, як ніколи, яскраво,