read-books.club » Пригодницькі книги » Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця 📚 - Українською

Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

209
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця" автора Олександр Єлисійович Ільченко. Жанр книги: Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 69 70 71 ... 194
Перейти на сторінку:
Що там у тебе? — до всього цікавий спитав він.

— Купи лишень.

— Та що ж?

— Кота в мішку.

— А коли це не кіт?

— Нявчить. Хіба не чуєш?

— Не чую.

— А ти й не можеш чути, бо то либонь лисиця.

— Жива?

— Живісінька.

— Руда?

— Рудісінька! На шапку…

— Мені саме й треба — на шапку, бо я свою сьогодні загубив… А без шапки козакові не прожити. Купую!

Аж тут котяра в мішку, того й не знаючи, що він уже не кіт, а лисиця, з котрої мають шити шапку, страшенно занявчав та й зіпсував Климкові торг.

— Нявчить-таки твоя лисиця, — радіючи з своєї проникливості, промовив пан Стецько.

— А нявчить, — не заперечував Клим. — Коли не хочеш купувати, давай мінятись! — і Климко, принюхуючись і придивляючись, уже хотів був помацати прездоровий лантух пана Стецька. — То міняймось?

— Що — на що?

— Баш на баш! Мішок на мішок.

— Таж мій — більший! — і Стецько перестеріг свистючим пошептом, бо Клим простяг був руку, щоб полапати його прездоровий лантух. — Не руш її!

— А що там?

— Вона… спить! Не розбуди…

— Кого?

— Мою с-с-с… с-с-с-с… с-с-с-с-с-с…

— Свиню?

— Мою с-с-с… с-с-с-с…

— Собаку?

— Ні! М-м-мою с-с-с… С-с-с-с…

— Свекруху?

— Здурів! Ні! Мою с-с-с-с-с…

— Сваху? Сестру? Салотовку? Сверблячку? Скрипку? Семеряжку? Сковороду? Сірячину? Скаженину?

— Крий боже!.. Ну, як ти не розумієш: я оце тягну в лантусі мою власну… — і знов затявся: — С-с-с-с…

— Сатанюку? Самицю? Синицю? Спідницю?

— Але ж дай мені с-с-сказати! С-с-с-с-с-с-с-с…

— Ти завше так заїкуєшся?

— Ні.

— Коли ж?

— Лише тоді, коли г-г-говорю…

I все це було так смішно, що й Михайликова матінка, і той білявий москаль з гарненькою своєю жіночкою та й усі глядачі, крім хіба Михайлика, бо ж він був змалку несміюн, всі глядачі знемагали від реготу.

— А чого ж ти заїкуєшся? — допитувався далі Климко.

— П-п-поспішаю. Ось чого!

— Куди ж ти поспішаєш?

— Не к-к-куди, а спитай: звідки?

— То звідки ж? Га?

I пан Стецько, скинувши оком туди-сюди, озирнувшись, злякано прошепотів:

— З війни.

— I що ж там?

— Шапку загубив, сам бачиш.

— Як загубив?

— Не питай.

— Чого ж не питати?

— С-с-с… с-с-с-с…

— Сила війська йде, як той мак цвіте?

— Я — не про це! В мене там с-с-с-с… с-с-с-с-с…

— Серце? Від гніву серце твоє запалало? Га?

— Ні. Там с-с-с… с-с-с-с…

— Страшно там?

— Хто тобі сказав? Хто тобі сказав? Це мені — страшно? Мені? Мені? Ось я їм, отим проклятущим однокрилівцям, ось я їм п-п-покажу… ось я їм…

— Знову мерщій туди?

— Куди це «туди»?

— Та на війну ж.

— Чого?

— Та воювати ж.

— А я їм звідси, я їм звідси…

— На печі то й баба хоробра. Га?

— Але ж там так дуже с-с-с… с-с-с-с…

— Стріляють?

— Авжеж!

— Як же тебе не вбило?

— А що я кому завинив?!

— Страхополохів завше вбивають насамперед. А ти певен, що тебе не вбило?

— Аж ось, помацай. Теплий!

— I не поранило?

— Мене й куля не наздожене.

— Чому ж то?

— Я швидший за кулю.

— Від смерті не втечеш.

— А я й не важуся, — скромно відповів Стецько. I додав пошепки, кивнувши на свій прездоровий лантух: — Ось вона, тут, зі мною.

— Хто?

— М-м-моя с-с-смерть. Тс-с-с-с!

— Де ж вона?

— Аж ось, — і він підійшов до свого величезного мішка.

— Не бачу.

— В лантусі.

— Ось я полапаю.

— Хто ж таки лапає смерть! Це вона тебе колись полапає! А тобі… крий боже!

— Чого ж то?

— Панна Смерть — не дівка ж! Хоч і панна…

— I давно вона вже не дівка?

— Я з нею не спав.

— А вона — з тобою?

— Хотіла, бач. То я ж її — ось так… ось так… і сюди! — I Стецько гордовито кивнув на лантух.

— Як же ти її спіймав?

— К-к-купив готовеньку в знайомого чорта.

— А як же її нагибав чорт?

— Бо панна Смерть — є панна.

— Став залицятися?

— Котові почав хвоста зав'язувати.

— Навіщо ж?

— Та вони ж, нівроку їм, уже пристаркуваті, панна Смерть. А панночки підтоптані, вони що люблять?

— Парубків? Вечорниці? Побільше подушок?

— Люблять вони котиків та кішок!.. Отож, бач, пан чорт котові хвоста вузликом зав'язує, скажений кіт нявчить, а панна Смерть плачуть та побиваються. От він їй того кота вручив, нарешті, а поки панна С-с-смерть того котика бідолашного жалувала, чорти зайшли до неї ззаду та й с-с-схопили її просто за…

— Панну? — жахнувся Климко. — Панну? За що схопили?

— Яка панна, така й шана! Чого ж їм шанувати мою смерть?

А Климко, вражений якоюсь несподіваною думкою, сказав:

— Стривай лишень! А ти певен, що це саме твоя смерть? А коли не твоя, а, скажімо… моя?

— Як же теє взнати?

— Е-е, як! Усього й діла — мало-трохи-небагато: випустімо ïi з мішка.

— Та й що?

— На кого вона кинеться з косою, того й буде: або твоя, або моя.

— Я ж, бач, свого нічого ніколи нікому не відступав, — на те я й справжній пан!

— До чого ж скупердяй проклятущий, — звернувся Климко до Михайлика, що стояв при самім кону, — навіть смертю не поділиться! Добрий який!

— Добрий — дурному брат! — слушно мовив Стецько. — Та й не можуть пан і мужик ділитись, бог того не велів. Мені — моє! А тобі, хаме…

— I нехай: кожне свою гепу чуха! Тільки дай-но я на неї подивлюсь.

— На що? На гепу?

— Я її й так бачу, твою гепу.

— Де? — і пан Стецько поправив на собі рясненькі шаровари.

— На в'язах на твоїх! — і Климко-Прудивус так повів своїм неймовірним вусом, і так тая пика Стецькова, чималенька, була схожа на бліду жіночу гепу, що ввесь майдан аж зайшовся від реготні, а Данило Пришийкобиліхвіст, — не пан Стецько, а спудей Данило-таки, лицедій і мартопляс, — розлютився не на жарт.

I раптом присікався до якогось парубійка, що стояв поряд з Михайликом, на сусідньому возі:

— Смішки з чужої лемішки: своєї наколоти, та й реготи!

4

А Прудивус, розходившись, прожогом тяг виставу далі.

— Я таки панну полапаю, — наполягав він.

— Не руш!

— Визвірився, як господь-бог на святого Петра. Чого це ти?

— Смерть не твоя ж!

— Коли б вона була моя, я до неї й не квапився б. А на твою згубу глянути кортить.

— Нехай-но я колись погляну на твою.

— Бозна-де мою шукати треба. А твоя ж тут!

— Я пожартував! — і пан Стецько, дурний-дурний, а вирішив голодранця облигати. — В мішку ж, бач, не моя смерть, а т-т-твоя.

— Мілко плаваєш, задок видно!

— Побий мене бог і святий Дмитерко Ефеський, коли брешу!

— А коли моя, — посміхнувся Климко, — то я й не питатиму. А ке

1 ... 69 70 71 ... 194
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця» жанру - Пригодницькі книги:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"