Читати книгу - "Глибинний шлях"

— Раджу тобі мріяти про щось інше. А з якою швидкістю ходитимуть наші поїзди, побачимо, — загадково відповів академік, усміхаючись і обнімаючи хлопчину.

Після обходу підземних садів начальник будівництва порадив Аркадію Михайловичу і Тарасові їхати до Москви або до Тихоокеанська, щоб узяти участь у першому рейсі підземного експреса.

— Угадайте, хто завоює першість — Схід чи Захід, — сказав він. — Тоді участь у першому рейсі вам забезпечена.

Ботанік і його секретар довго не могли вирішити, куди їм їхати. Аркадій Михайлович пропонував їхати в Москву.

— Там обов’язково закінчать раніш, — запевняв він, — і відтіля вирушить перший поїзд.

На думку Тараса, перший поїзд мав вийти з Тихоокеанська. Йарешті вирішили, що Аркадій Михайлович поїде в Москву, а ми з Тарасом на схід, до Тихоокеанська.

* * *

Ми прибули до Тихоокеанська того дня, коли передбачалося закінчити будівництво.

Ще зранку на вокзалі підземної залізниці, який виходив тут майже на поверхню, стояв готовий електропоїзд, що складався з двадцяти п’яти металічних вагонів.

Віяв сильний вітер, і на морі лютував шторм. Високі хвилі били об набережну міста, яке лише рік тому було закладено тут і вже розрослося багатоповерховими будинками, численними вулицями та майданчиками. Через вітер літаки того дня не вилітали, пароплави ке заходили в бухту, і місто підтримувало зв’язок із зовнішнім світом лише з допомогою радіо, телеграфу та телефону.

На майданах, на перехрестях вулиць, на високих будинках виднілися величезні дошки з показниками змагання між Заходом і Сходом підземного будівництва.

О дванадцятій годині дня на дошках були такі цифри: Захід — 99,87 %, Схід — 99,86 %. Схід відставав від Заходу. Про показники змагання повідомлялося щогодини. Натовпи цікавих зростали біля дощок. Йшли останні години закінчення робіт у тунелі.

Хто переможе? Хто здобуде право пустити перший поїзд? Це питання хвилювало все населення міста та, мабуть, і населення цілої країни. О першій годині Захід мав 99,91 %, а Схід — 99,89 %.

Наші шанси попасти на перший поїзд явно падали. Ми пильно стежили за показниками і слухали повідомлення, що передавалися по радіо. Гучномовці сповіщали, що на східному секторі затрималося здавання вентиляційних шлюзів, тимчасом як у західному перевірено останню рейку.

Тарас хвилювався, хоча й не втрачав віри в перемогу колективу Східної зони.

О третій годині дня цифри були такі: Захід — 99,96 %, Схід — 99,95 %. Гучномовці сповіщали, що в східному секторі закінчено приймання шлюзів. Схід посилив темпи, але все ж відставав від Заходу.

Ми тішили себе тим, що поїзд, який ітиме зі сходу на захід, все одно спізниться проти поїзда, який ітиме назустріч. Формально поїзд зі сходу витратить більше часу, ніж зустрічний. Мандрівники навколо світу, коли їдуть зі сходу на захід, втрачають одну добу і, навпаки, їдучи з заходу на схід, виграють її. Проте тішити себе цим особливо не доводилось. Протягом кількох годин мало закінчитись змагання на право вирушити в подорож хвилиною раніш, бо лише в цьому полягала різниця. Але вихід того чи іншого поїзда був можливий тільки тоді, коли весь тунель на всьому своєму протязі буде готовий.

О четвертій годині дня на дошках змінили показники. Обидва сектори мали однакові цифри — 99,99 %. Тарас аж тремтів від хвилювання.

— Невже закінчать разом? — запитував він мене.

Ми не рухалися з місця, нетерпляче чекаючи, поки на дошці показників з’явиться цифра 100. Але вона не з’являлася. Роботи в тунелі ще не закінчені.

Власне кажучи, я прекрасно розумів, що всі роботи фактично вже закінчено і справа йде лише про приймання тунелю інспекторською комісією. Відбувається це в Іркутську. Там, у штабі будівництва, приймають з різних дільниць тунелю останні повідомлення технічних інспекторів і дають накази виправляти незначні дрібниці.

Раптом о четвертій годині тринадцять хвилин на дошці показників з’явився напис: Схід — 100 %, Захід — 99,99 %. Схід переміг.

2. ПОЇЗД ТИХООКЕАНСЬК — МОСКВА

Гучномовці сповістили, що перший пробний експрес виходить з Тихоокеанська о п’ятій годині дня, а з Москви — рівно через хвилину після того. Тарас кинувся до свого вагона так швидко, що я ледве встигав за ним. Навколо лунали випуки «ура» та грім численних оркестрів.

Ми дуже зраділи, коли в своєму купе побачили Набокіна. Приємно було, що його преміювали поїздкою до Москви в першому експресі.

— Ого-го-го, старі друзі знов зібралися, — сказав він, вітаючись.

— А як це ви раніш від нас потрапили у вагон? — поцікавився Тарас.

— Е-е, у мене провідник знайомий…

— І тут протекція! — здивувався я.

— Та ні, я пожартував, — засміявся Набокін. — А що провідник мені знайомий, то це правда, бо я з ним їду з Найглибшої. Цей же поїзд формувався там, і машиніст, освоюючи шлях, вів його до Тихоокеанська.

— Так ви вже своя людина тут? — зауважив я.

— Майже…

Наше купе було чотиримісне. Четвертий пасажир поки що не з’являвся. Ми старались угадати, хто буде четвертий, і, відчинивши двері до коридора, вдивлялися в пасажирів, що заходили до вагона і розшукували свої місця.

Це були переважно учасники будівництва Глибинного шляху, кращі люди різних підприємств та Червоної Армії, для яких подорож першим поїздом через увесь тунель була як відзнака. Серед пасажирів нашого вагона я поки що не бачив нікого із своїх знайомих.

Незабаром всі вже були на своїх місцях, а до нас в купе ніхто не заходив.

— Де ж четвертин пасажир? — цікавився Тарас.

— Це якийсь оригінал, — висловив я припущення. — Він, мабуть, хоче бути першим, хто спізниться на підземний експрес.

— А може, квитка на це місце не видано? — зауважив Набокін.

Я показав йому місцеву газету, в якій повідомлялось, що на квитки в першому поїзді було подано сто сімдесят три тисячі вісімсот дев’яносто дев’ять заявок. Зрозуміло, що жодного вільного місця залишитись не могло.

Тарас відчинив вікно, висунувся і розглядав проводжаючих, що зібрались на пероні. Це було цікаво, і ми охоче приєдналися до нього.

Людей зібралося надзвичайно багато. Десь в голові поїзда’, біля електровоза, відбувався короткий мітинг. Там виступали з промовами і раз за разом чулася музика. По перону метушилась публіка з квітами й пакунками в руках. Одні переказували привіти московським знайомим, другі вручали листи, а треті вмовлялися про майбутні зустрічі. Але всі з явним нетерпінням ждали, коли, нарешті, рушить поїзд. Це було бажання і пасажирів і проводжаючих.

Раптом задзеленчав дзвоник, і вікно, в яке ми визирали, почало повільно зачинятися.

— Попередження, — сказав Набокін.

О четвертій годині п’ятдесят сім хвилин другий різкий дзвоник сповістив, що зачиняються двері вагонів. Над головами у нас щось грюкнуло, і враз засвітилась електрика. Наш