Читати книгу - "Аку-аку"

— Це ж божевілля — лазити самому вночі над проваллям, — сказав я. — Хіба ти сам не розумієш, що це небезпечно?

Лазарус скептично глянув на мене: було ясно, що він звик лазити туди саме так: вночі і без нікого.

— Крім того, яка ж тут невдача? Навпаки, ти ж схопився за інший виступ, — додав я.

Ці слова вплинули на Лазаруса, і він трохи повеселішав. А й справді йому пощастило, адже він не зірвався в прірву, а сидить тут без жодної подряпинки. Але чому ж він відчуває такий незрозумілий страх і неспокій?

— Відповісти на це було нелегко. Я уважно придивився до каменів, що лежали на ліжку: Лазарус їх ніколи не мив, не чистив, але сьогодні на вищиреній голові одного звіра виднілась велика подряпина. Я показав на неї, і Лазарус зажурено глянув на свіжу рану.

— Хіба добре так поводитись із своїми скульптурами? — запитав я, намагаючись відвернути його думки на інше. — Цікаво, як би ти почував себе, коли б вас разом з бургомістром запхали в один мішок і не поклали між вас навіть трави, щоб ви не стукались один об одного?

Лазарус зніяковів, здавалось, він знайшов у моїх словах пояснення своєї невдачі. Ми домовились, що він більше сам уночі до печери по камені не піде: вона розташована в такому місці, де прогулюватись у темряві небезпечно. Лазарус зовсім заспокоївся, зрозумівши, як щасливо закінчилась його нічна мандрівка. Надворі вже світало.

Тієї ночі, коли ми готувались іти до печери Атана, Лазарус ходив біля наших наметів, як кіт довкола гарячої каші. Вибравши хвилинку, коли я був сам, він признався мені, що знає, куди ми збираємось іти, і що він надумав показати мені свою печеру після того, як ми побуваємо в Атановій. І ось тепер уранці, після нашого повернення, Лазарус не міг знайти собі місця. Він крутився біля наметів, сподіваючись поговорити зі мною, поки я, зігнувшись у три погибелі, мив голову в тазу. Ніяких нескромних запитань він не задавав, інстинктивно догадуючись, що вночі з нами не трапилось нічого поганого. Потім він зник, так, здавалось, нічого й не дізнавшись. Цими днями Лазарус і ще кілька довговухих працювали в Арне на Рано Рараку, але їсти й ночувати приїздили до печери Хоту Матуа. Всі наші робітники-остров'яни одержували щоденний пайок, а ті, що жили в Анакенській долині, надодачу ще й пригощалися з експедиційної кухні. Та сьогодні Лазарус був чомусь незадоволений своєю пайкою. Коли смеркло, він прийшов до мене і попросив курку, справжню живу курку. Остров'яни дуже часто приносили мені в подарунок живих курей. Ті, що не кудкудакали. Й не співали на світанку, залишались жити і вільно походжали поміж наметами, а ті, що кричали, таємниче зникали. Дехто казав, що бачив до схід сонця фотографа, коли той, босий, у піжамі, з ножем у руках, скрадався по табору. Напевно, фотограф щодня проклинав тих остров'ян, які наповнили табір цими крикливими створіннями.

Я збагнув, що Лазарус не даремно звернувся з таким проханням, і звелів стюарду дати йому одну з наших курей. Стюард підкрався до галасливої курячої зграї за наметами, кинувся в саму його гущу і схопив за ногу одну курку. Лазарус повернувся радісний, з куркою під пахвою.

— Стюард зловив білу курку, — прошепотів він. — Це ознака «доброго щастя». Перш ніж піти, Лазарус запитав, чи не могли б ми завтра поплисти на моторному човні вздовж берега: він хоче показати мені свою печеру. Я запропонував, щоб з нами поїхали також фотограф і Білл. Лазарус погодився, і капітан вирушив увечері на джипі в селище по Білла.

Наступного ранку ми зібрались на борту експедиційного корабля. Море в бухті було спокійне. Лазарус сказав, що печера не повинна залишатись порожньою: коли ми винесемо з неї всі камені, там треба обов'язково щось залишити. Він спустився зі мною в трюм і попросив дати йому два непочаті сувої матерії на сукні і якусь непотрібну маленьку річ. Сувої матерії він вибирав дуже старанно, щождо «непотрібної» маленької речі, то відразу погодився взяти ножиці.

Я зрозумів, що матерія призначається його старшим сестрам, а для аку-аку досить і ножиць.

Ми спустились у моторний човен, де вже сиділи машиніст і моторист: вони мали висадити нас там, де покаже Лазарус. Човен поплив на захід уздовж скель північного побережжя острова. Всі раділи, що море спокійне г, ми зможемо легко вибратися на берег. Але, на свій подив, ми скоро помітили, що чим далі від Анакени, тим більше качає човна. Тільки Лазарус анітрохи не здивувався: аку-аку завжди збурюють море, коли хтось їде до печери. Він непорушно дивився кудись уперед, міцно тримаючись за борт.

Берег, вздовж якого ми пливли, був стрімкий і високий. Унизу, біля самої води, здіймалося суцільне громаддя лавових скель. Незабаром Лазарус показав на рівну смужку між двома стрімкими виступами метрів з п'ятдесят завдовжки. Колись його бабуся ходила туди ловити рибу і несподівано зустріла іншу стару жінку, що мила й сушила, камені з печери. Бабуся пішла далі, удавши, наче й не помітила її, а коли повернулась назад, від каменів уже й сліду не було, а стара жінка спокійно ловила собі рибу. Очевидно, там теж є потаємна печера.

Скоро ми проминули самітний вітряк у долині Ханга-о-Тео. Колись там було велике селище, але тепер долина лежала безлюдна і занедбана. Тут Лазарус знову показав на стометрову смужку дикого берега, де, за йога словами, також містилась печера, його двоюрідний брат Альберто Іка виніс з неї коштовні дощечки ронго-ронго, але аку-аку змусили його однести їх назад до печери.

Не встиг він показати нам це місце, як раптом злякався: він побачив на березі людей. Ми не помітили нікого, але Лазарус, що бачив удень, як орел, а вночі, як сова, розглядів, що на камені сидить четверо людей. Хто вони такі л що там роблять? Він не зводив з них погляду, аж поки ми не обігнули наступний мис. Море ставало все бурхливішим, і ми всі розуміли, що за таких умов висадитись на берег буде неможливо.

Ми трохи покрутилися біля кручі, в якій містилась печера Лазаруса, і він спробував показати нам на прямовисній скелі маленький виступ, де знаходився вхід. Лазарус пояснив, що печера була «відкрита». Він показував на виступ доти, поки нам не стало здаватись, що ми й справді бачимо його. Та коли ми вирішили перевірити себе, то виявилось, що кожен мав на увазі інше місце.

Нарешті машиніст повернув човен