Читати книгу - "Шоколад із чилі"

— Передусім треба було, щоб пощастило в розіграші. Син брав участь, але йому нічого не дісталося. Може, воно й на краще, бо я після операції однаково не міг би піти, лише прикро було б. До речі, матч почнеться за п’ятнадцять хвилин. Дивитимешся?

— Ну, звичайно. Як забажаєте. Але зараз… Пане Антонію… Я мушу сказати вам дещо дуже важливе. Розумієте, я була на Гренадирів. І бачила її.

— Кого? — пан Антоній раптом напружився.

— Олівію.

— А звідки ти знаєш, як її звати? Як ти її знайшла? Нащо втручаєшся не в свої справи?

— Я хотіла, як краще, — тихо мовила Лінка. — Гадала, ви зрадієте. Вона…

Старий так рознервувався, що аж підвівся.

— Вислухай мене уважно. Я ж знаю, де вона живе. Якби хотів, то давно б до неї пішов.

— А я була переконана, що ви думаєте, наче вона виїхала. Адже ви казали…

— Зараз не має значення, що я казав. Забудь про це, а особливо про Олівію.

— Ви не змогли пробачити, — тихо й немовби здивовано сказала Лінка. — Тоді навіщо був той лист у лікарні, і взагалі…

Запала мовчанка.

— Я вже давно пробачив. Не в цьому справа. Але потім вона… Я всі ці роки будував повітряні замки й не бачив, що поруч зі мною є дещо значно цінніше. Бачиш, ми зі Стасею хочемо оселитися разом…

— Але ж вона й так тут мешкає, — бовкнула Лінка, не подумавши.

— Так, але жити разом, розумієш?

До Лінки нарешті дійшло. Вона вже відкрила рота, аби щось сказати, але тут відчинилися двері будинку, і в саду з’явилася пані Стася. У руках несла дві чашки й кавник.

— О, — здивувалася вона. — Добридень. Я не знала, що ти прийдеш…

Вона явно не чекала на Лінку. Трохи подумавши, звернулася до пана Антонія.

— Принесу ще одну чашку.

— Не треба, я вже собі піду, — намагалася відмовитися Лінка, але старенька змахнула руками, мов птах, і зникла за дверима.

Лінка подумала, що пані Стася рухається жвавіше, ніби помолодшала років на десять.

— Дитино, я розумію, що в тебе були добрі наміри, — уже спокійніше мовив пан Антоній. — Та бачиш, іноді все відбувається геть непередбачуваним чином. Хай там як, я радий, що в Олівії все добре. Ага, і ще одна важлива справа. Розумієш, я тебе дуже полюбив, але…

— Мені більше не приходити?

Звісно, тепер йому компаньйонка не потрібна. Лінка відчула, як очі помалу наповнюються сльозами.

— Ну, не знаю, може, ти приходитимеш на дещо інших умовах? Розумієш, я не хочу, щоб Стасі було прикро. То подумав, що може, ти нам часом допомагатимеш у домі й у саду?

— Але так сидіти з вами годинами вже не можна, так?

— Ну… Схоже, що так. Звичайно, я тобі завжди радий, бо дуже до тебе прив’язався, але вона хоче якомога більше бути зі мною.

— А ви з нею.

— Це ж природно. Ми стільки років втратили, живучи поруч. Неймовірно, подумати лишень!

— Пане Антонію, я вам щось скажу, бо лише недавно пригадала. Я розумію, що це дурниці, зате кумедні, а у вас гарне почуття гумору.

— Ну, давай! — панові Антонію аж очі заблищали.

Найдужче старенький любив слухати різні історії та анекдоти. Він був природжений слухач.

— Перш ніж я прийшла до вас працювати, моя однокласниця влаштувала ворожіння на святого Андрія. І знаєте, яке ім’я мені дісталося?

— Не вгадаю, навіть за іспанські помаранчі!

— Чудове порівняння, та зізнаюся, що ніколи такого не чула. Колись так говорили? «За іспанські помаранчі», прекрасно!

— Е-е-е, це вже, певне, склероз, я хотів сказати, що за жодні скарби світу, але обмовився. Ну, кажи, то яке ім’я тобі дісталося?

— Антоній.

— І що? У школі знайшовся якийсь гарний Антоній?

— Нічого ви не розумієте. Це ж про вас мова. Бо я теж за цей рік дуже до вас прив’язалася…

Лінка відчула, що знову от-от розплачеться. Ніколи досі вона не плакала стільки, як у ці останні місяці.

— Без вас мені буде дуже сумно.

Тепер вона справді розплакалася. Пан Антоній теж втирав рукою куточки очей.

— А хто тобі сказав, що без мене? Я ще трохи поживу, гадаю. А ти приходь, коли захочеш. Бо хто мені детективи переказуватиме?

— Пані Стася…

— Стася? Де там! Вона тільки жіночі романи читає. До речі, а як там твої любовні справи? Бо ти виглядаєш якось так… Закохалася?

— Я весь час була закохана. Але не могла… не могла пробачити.

Старий підвів на неї свої світлі блакитні очі.

— Тільки завдяки аварії я все зрозуміла.

— То й радій, дитино, — відказав пан Антоній. — Декому не так пощастило.

— Але ж ви пробачили, правда?

— Я так, але вона…

— Вона?

— Бачиш, це не зовсім так було, як я тобі розповідав. Йшлося про Стасю.

— Про Стасю?

Лінка нічого не розуміла. Вона думала, що Стася в цій любовній історії з Олівією була геть другорядною особою. А як усе виглядало насправді? Вона вже хотіла запитати, проте з виразу обличчя пана Антонія зрозуміла, що нині він їй точно більше нічого не скаже.

— Найкраще сприймати життя таким, як воно є. Не на все можна вплинути…

— Ви кажете достоту, як Адріан!

— Адріан? То ось як його звати?

Лінка відчула, як червоніє. Кивнула головою.

— Тоді приходьте разом у суботу. Ми влаштовуємо бенкет. На честь цього саду. А зараз… Матінко Божа, ми тут собі теревенимо, а матч уже почався!

І майже бігцем подався додому, так, наче йому й близько не було вісімдесяти років! Лінка за ним ледве встигала.

Халіна відчинила двері квартири й побачила, що на кухні сидить Наталія й любесенько балакає собі з мамою.

— Агов! Телефон не береш, на есемески не відписуєш, то я й прийшла, — привітала її подруга.

— Пробач! Я вимкнула звук у лікарні, а потім була на Нобеля… Так багато всього діється останнім часом.

— Я зустріла Каську. Вона сказала, що виїздить. Але не сказала, чому. Ти щось знаєш? Я прийшла запитати, бо хвилююся за неї, вона якось кепсько виглядає. Що трапилося?

Лінка похнюпилася. Отже, настав момент, коли доведеться розповісти Наталії, і якось пояснити, чому вона весь рік про це мовчала. Підвела голову й глянула на маму.

— Вона знає? — запитала мати так само, як тоді Каська в кафе.

— Ні.

— Наталіє, розумієш, тут у нас така складна ситуація. Може, я тобі розповім, бо Халінці буде важче.

Лінка перелякано глянула на матір і подумала, чи та, бува, не хильнула чогось. Бо такою сміливою вона