read-books.club » Сучасна проза » Антологія української готичної прози. Том 1 📚 - Українською

Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 1"

181
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Антологія української готичної прози. Том 1" автора Колектив авторів. Жанр книги: Сучасна проза / Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 69 70 71 ... 166
Перейти на сторінку:
Хвора, яку я продовжував тримати за руку, підвелася і сказала:

– Пішов! Пропав! Ах, пане, якщо б ви бачили, який він злий, як на вас розсердився, коли ви його від мене відпихали! Як він над вами кулака заніс!

– Проте ж не ударив, – сказав я, – і не посміє ударити, тому що я в нього не вірю. А вам обом якась дурість лізе, ви на себе самі дурману напустили! Ось що я вам скажу, мої милі. Я таки постараюся вас вилікувати, хоча б, може, довелося і побити вас! Ось що!

Так говорив я і прагнув додавати своїй мові глузливого тону, але мова проти моєї волі плуталася, як і мої думки. Серце сильно билося, дрижаки ходили по спині і ногах. Не так скоро минає вплив страху, як скоро він опановує нами.

– Завтра приходь до мене! – сказав я молодиці, прощаючись.

Мені так було важко повертатися додому, так у мене ноги плуталися між собою, і в тілі відбувалася дивна зміна жару і холоду, що я вже шкодував, що приплуганився сюди пішки, а не наказав запрягти брички‚ а, потрапивши додому, побоювався, щоб зі мною не трапилося чогось на зразок нервового удару.

Тривожно минув для мене наступний день. Я був у роздумах і ніяк не міг опанувати собою. Я починав усвідомлювати, що узяв на себе те‚ що могло виявитись мені не під силу. Я був упевнений, що не злякаюся, мені здавалося, що я б не злякався навіть і тоді, якби на власні очі побачив щось дивне, не злякався саме тому, що не вірив би в об’єктивність побаченого. Але який же я виявляється боягуз, коли ще нічого не бачив, а вже стаю ні на що не схожий! Що мене, власне, стривожило? Страждання цих жінок, що виникли від примар їх власної уяви, яка є наслідком їхнього дрімучого неуцтва. Навіщо ж я став лікарем, якщо людські страждання мене лякають? Лікар повинен бути завжди готовий витримати видовище найжахливіших страждань! Я пригадував бачених мною раніше тяжких хворих і дійшов висновку, що вони не викликали у мене такого переляку, як вигляд цих жінок. А хто такі ці жінки, як не хворі? Але хворих потрібно лікувати, а щоб їх лікувати правильно, слід перш за все дослідити і визначити їхню хворобу.

Невже‚ почавши дослідження‚ я не зумію довести його до кінця? Найбільшою загадкою видається мрець. Якщо це галюцинація, то її слід лікувати. Але ж і солдатка бачить мерця! Отже і солдатка хвора, і її потрібно лікувати! Значить, тут є щось заразливе, щось епідемічне: адже і всіх тих, хто вірить в блукаючих мерців і каже‚ що їх бачить, також слід лікувати! А я ось не вірю, але боюся. Чого ж я боюся? Боюся теж побачити мерця! Невже? Як можу я боятися, коли знаю, що мерці не можуть вставати з могил і ходити між живими? Чому ж це я боюся? Бояться люди того, у що вірять: ось я побоююся, щоб злодії мене не обікрали або розбійники не убили, тому що я вірю і знаю, що є на світі злодії і розбійники; а як же боятися мерця, що встає з могили, коли я не вірю в них і знаю, що такого бути не може? Таж це просто дитячість, легкодухість, слабкість характеру! Слід пересилити себе і відігнати примарний страх. Слід над собою попрацювати! На те Бог дав людині розум і волю.

Так роздумував я і разом з тим боровся зі своїм другим Я. Мій розум говорив: треба вести дослідження до кінця, а щось инше, чого я визначити не міг, говорило мені: покинь, не ризикуй, збожеволієш!

Ще не уляглася в мені ця внутрішня боротьба, як ввійшла моя пацієнтка. Я оглянув її пульс, поцікавився як вона себе почуває і дав їй знову заспокійливі ліки. Після того я дав їй пляшку шампанського вина і наказав зберегти до мого приходу в холодному місці.

Настала ніч. Біля дванадцятої години подався я до молодиці, наказавши кучеру за мною приїхати.

Упродовж всього шляху ноги мої спотикалися, волосся на голові ставало дуба при найменшому шумі вітру в деревах. Страх долав мене проти волі, без жодної важливої причини, скільки не намагався я оволодіти собою.

Я повинен був власною мужністю довести цим жінкам, що боятися нічого, що їм уявляється те, чого бути не може. Мрець з могили встати не може, тому що він зогнив і перетворився на купу землі. А хіба купа землі може ходити по хатах? Треба, щоб жінки усвідомили це собі, а вони цього не усвідомлять‚ якщо помітять, що той, хто їх так повчає, сам, як і вони, боїться мерця!

Як тільки я зайшов тієї ночі до хати, мене овіяло запахом льоху – сирим, задушливим і спертим, який чути завжди, коли хтось приходить зі свіжого повітря у порожній підвал. Мені це здалося теж галюцинацією, такою ж‚ як і тоді‚ коли минулої ночі запахло трупом. Я приніс із собою коркотяг, попросив пляшку шампанського і дві шклянки, а собі вийняв з кишені срібну чарку. Відкривши пляшку, я запросив своїх співбесідниць випити для сміливості. Випив і я. Потім закурив сигару, прагнучи здаватися веселим, почав насвистувати пісню і навіть став просити заспівати їх що-небудь. Вони розсміялися, що я визнав хорошим знаком. Мені вдалося-таки умовити солдатку заспівати пісню, якої початок я підказав. І молодиця, мабуть, розвеселившись, слухала не без задоволення. Я став підспівувати. Раптом молодиця крикнула:

– Чую, вже йде!

Пісня завмерла на вустах солдатки. Вона стала молитися. Молодиця тривожно промовила:

– Вже шкребе і у вікно стукає!

Мені ще виразніше, ніж учора, почулося, що за стіною таки шкребуть і у вікно стукають.

– Ох, вже він у хаті! – крикнула господиня. – Ой, так як же жахливо він дивиться на вас!

Я витріщив очі на двері і, хоч нікого не побачив, але кров хлюпнула мені до голови, по спині бігали мурашки, уривалося дихання.

– Ай-ай-ай! – кричала молодиця. – Обходить вас, пане! Ох, як очима водить!..

Я зиркнув вліво на стіну і мені здалося, що уздовж стіни і обох вікон поволі рухалася людська тінь, досить невиразна.

– Пане, пане! – не вгавала молодиця. – Вам за спину зайшов! Вам на голову ззаду дивиться, губами перебирає, ніби шепоче…

Я із зусиллям кинувся до неї, схопив її за руку, як і вчора, але тут відвага остаточно покинула мене. Ноги підломилися, я впав на коліна, заплющивши очі… я немовби втрачав свідомість, хоча до вух ще долітали

1 ... 69 70 71 ... 166
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Антологія української готичної прози. Том 1», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Антологія української готичної прози. Том 1"