Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

Дружина натиснула на кнопку, Губченко почав говорити:

— Що ж тут у нас таке? Чому ти не хочеш ловити всі канали? Хто тебе образив? Може, хтось тебе чимось ударив? Чи цей вазон з квітами хтось на тебе ставив? Чи, може, на тобі й гаряча сковорідка стояла? Ні? Так у чому ж річ?

Власне, що говорити — не мало ніякого значення. Просто сканер краше працював, коли мав голосовий контакт із тим, кого він сканував. І от за кілька хвилин Губченко забрав у жінки сканер. Отак, виявляється, все просто. Йому здавалося, він ніколи не придумає, як себе просканувати.

Втім, радіти рано. Треба ще телевізор полагодити, намагаючись не дратуватися через невпинний потік звинувачень, який супроводжував цей процес. Губченко не відповідав. Кожне його слово могло тільки ще більше розпалити жінку. Адже вона й сама знала, що не має рації. Просто їй треба виговоритись. А якщо почує опір, почне сперечатися. В неї з’явиться новий імпульс, як щойно з’явився у нього.

Маленька шпигунка

Стояла розкішна великодня весна. Все розпускалося, зацвітали квіти. Навколо був дрімучий ліс, майже непролазний. Жодного сліду. Жодного звуку — це особливо дивувало. Наскільки підказував власний досвід, у ліс: завжди є звуки: там пташки цокотять, там дерева риплять, там листя шумить… Тут — нічого подібного. Височенні дерева — хвойні й листяні — стояли непорушні, ніяких пташиних голосів, гілля нішелесь. Як у барокамері.

Поцятковані сонцем, стовбури сосен нагадували вогненних леопардів. Невже знову світ, який належить черві? Принаймні ця картина так нагадувала той ліс, у якому він надибав кістяк оленя, обліплений синьою енергетичною масою, що Губченко відчув нудоту.

Він рушив через кущі й дуже швидко наштовхнувся на дивну картину. На крихітній галявинці, зусібіч оточеній чагарями, стояла величезна дерев’яна… ступа. Інакше цю дубову посудину не назвеш. Гладенький майже правильний циліндр, порожній усередині. Власне, ступа не була порожня, бо з неї визирала золотоволоса дівчача голівка, а поруч із нею в ступі стояли велика мітла й рогач, яким саджають горщики в піч.

Атрибут Баби Яги так не пасував цій чарівній дитинці, що Губченко аж злякався. У дівчинки було дуже стурбоване обличчя, вона пильно дивилася в гущавину й ніби до чогось прислухалась. А потім з великим зусиллям вибралася зі ступи й беззвучно рушила в тому напрямку, куди щойно так допитливо дивилася.

Губченку й на думку не спало переміститися в її тіло. Він рухався слідом за дитиною, дивуючись, як упевнено й обережно та пересувається. Оце немислиме поєднання обережності й упевненості в маленькій дівчинці (скільки ж їй років — шість? п’ять?) просто вражало. Вона жодного разу не наступила на гілочку, не зачепилася за соснову лапу чи прозору брость вільхи. І дуже скоро Губченко зрозумів, що дівчинка йде назирці.[11]

Далеко попереду промайнула постать — і це також була дитина, хлопчик, хоч і значно старший за неї. Він теж рухався скрадливо, і це не менше дивувало, бо в цьому чарівному лісі, здавалося, не могло бути ніякої небезпеки. Усе це мало якийсь нереальний вигляд, аж поки Губченко зрозумів, що діти просто граються. Це така гра. Яка? Бог його знає. Хто ж збагне дитячі ігри.

Хлопчик попереду зупинився, й дівчинка причаїлася за деревом. Там, за тим гравцем, починався глибокий яр. Можливо, хлопчик удавав небезпеку, бо поводився досить дивно. Він пішов краєм яру праворуч, весь час опускаючи перед собою довгого ціпка. Тепер видно було, що за плечима в нього досить великий — як на такого невеликого хлопчика — лантух. Одного разу Губченкові навіть здалося, що в лантусі щось заворушилось. Але то, мабуть, просто мішок перемістився на спині, коли хлопчик нахилився.

Ця гра почала вже набридати спостерігачеві. Так жінки не люблять дивитися футбол, бо не знають правил і не розуміють, що там на полі відбувається. Але він не кинув стеження, бо сподівався, що діти зрештою приведуть його до своїх батьків чи просто дорослих людей, і тоді він зможе щось з’ясувати про цей час і цей ліс.

Дівчинка зробила ще кілька кроків і знову сховалася за деревом. Аж ось хлопчик укотре підійшов до краю, опустив униз ціпок і випростався. Ніби збирався з силами. Потім зробив обережний крок уперед. Ще постояв і зробив другий крок. За хвилю він зник з очей, і тоді дівчинка так само впевнено-обережно підбігла до краю яру, а Губченко — за нею. Він зазирнув униз і навіть присвиснув. Дно яру було густо порізане ямами і траншеями. На дні деяких із них стояли, націлившись у небо, гострі палі й шипи. Поміж цими пастками примхливо звивалася гадючка стежки. Нею, не роззираючись, високо задерши підборіддя, мацаючи перед собою ціпком, рухався хлопчик з лантухом.

У Губченка в серці похололо. Він зрозумів, що хлопчик — сліпий. І ще — що хлопчик помирає від страху. Його колотило, кожен крок давався йому через неймовірні страждання. Це не могло бути грою. Таких ігор не буває.

Дівчинка йшла безстрашно, але безшумно. Вона не боялася бути поміченою — боялася бути почутою. Чому вона не наздожене хлопчика й не допоможе йому? Що вони взагалі роблять у цьому химерному яру? Губченко подивився вперед, намагаючись розгледіти мету їхньої подорожі. Але яр унизу завертав, тож побачити, що там, у кінці гадючої стежки — неможливо.

Хлопчик зупинився. І… щось змінилося. Він уже не так боявся. Він пішов уперед значно впевненіше. Прискорила кроки й дівчинка.

Їй було, мабуть-таки, років шість-сім, але поведінка її, зосередженість, зваженість кожного кроку — все це наводило на думку, що перед Губченком підліток. Він розумів, що це не так, і все ж відчував якусь невідповідність. Величезні сині очі, золоті кучері, повні вишневі губи, щічки, що, здавалося, впираються в плече, коли вона повертає голову… Дитинча. Але цей зосереджений погляд, безпомилкова обережна хода, впевненість у кожному кроці… Підліток, та й годі.

Слідом за нею Губченко завернув за ріг і побачив масивні дубові ворота. Він одразу згадав ступу. І ці діти, що займаються недитячими іграми, і ступа, і дубові ворота — все викликало в думках образ казки. Вони стояли, причаївшись, і дивилися, як хлопчик намагається намацати щось таке, що цю браму відчинило б. А потім просто штовхнув плечем, і ворота беззвучно прочинилися. Звідти полилося рівне штучне світло.

Губченко мимоволі відсахнувся, щоб не бути поміченим. Він так і не звик до того, що ніхто його бачити не може, що його взагалі в цьому світі немає, що він дивиться